Життєві аналогії - Гнат Мартинович Хоткевич
Шукати більшої криги. Щоб нанесло на більшу кригу. А як не нанесе? А як і ця переломиться? Жах почав заповзати в душу, але якось віра в невтратимість життя не переставала освітлювати порожні груди.
От більша крига. Вибравши слушний момент, «він» скаче. Вся сила мускулів усього тіла влилася в цей стрибок, але краї тої крижини були снігові, і «він» з розмаху провалився в воду. Якимось чудом задержався на ліктях і скажено почав робити ногами десь там під кригою, та це ні на йоту не зміняло становища. Вилізти було ніяк: ні під ліктями, ні під ногами не було опори. Лікті при найменшім руху вгрузали в мокрий сніг, а ноги просто блукали собі в воді, не достаючи дна.
Він рішив не тратити сил на даремні рухи, а чекати, що буде далі. Але вже через кілька хвилин непорушности почув, що холод сковує його члени. З-під ліктів мороз в'їдався гострими голками в кожний шматок тіла, а ноги просто враз одубіли, не частинами, а в цілому. «Ревматизм»,— чогось промайнуло в голові.
Він думав, що стане краще, коли він буде рухатися, але вийшло навпаки: коли почав ворушити ногами, почуття холоду збільшилося втроє й відразу скувало організм до повної неможливости порушитися. «Отепер кінець»,— заворушилося в голові, і чомусь захотілося плакать.
Але це ще не був кінець. Тимчасовий рятунок прийшов несподівано. Нараз він почав чути під собою, під ногами, щось тверде. І се тверде не була земля, бо рухалося і — на превелике здивовання — підіймало його вгору. І підіймало з такою силою, що скоро він опинився тільки трохи вище колін у снігу. Се якась велика крига похилила бік у воду, попала під ту крижину і тепер, вирівнуючися, підіймала свій край, а разом з ним — і «його».
Скориставши з моменту, «він» почав вилізати зі снігу. Це було нелегко, але нарешті він вибрався на твердий слід і зідхнув з полекшою.
Та з полекшою тільки фізичною, бо загалом становище не покращало. Той же дощ, той же вітер, та ж тьма, і та ж промерзлість до самих кісток. Нічого, окрім почуття безмежного холоду.
З тоскою він оглядівся — і нічого. Крига попала на саму вже середину річки, і мало було надії на те, щоб вона пристала до берега. Скакати — от уже була одна спроба.
І нараз так йому захотілося жити, життя представилося в таких прекрасних формах, що він завив від тоски.
І це вовче виття з людських грудей, врізавшися в какофонію голосів природи, дало жуткий настрій, який перелякав «його» самого. Він одразу урвав своє виття й почав вглядатися в тьму, чи не знайдеться якого порятунку. Але рятунку не було.
Апатія поволі заволодівала всією істотою. Чорт з ним. Махнути на все рукою, сісти отут, на кризі, у воду й сніг, і сидіти. Нехай діється що хоче.
Але в цей момент він побачив якусь купу криги коло лівого берега. Може, то безпереривний міст? Може, справді можна перебігти?
Він напружено вглядався, але ві тьмі добачити нічого не було можна. Чи се тільки тут стовпилася купа криги, чи тягнеться до берега. Бачив тільки, що його кригу, ту на якій він стоїть, несе прямо на ту купу.
І він рішив стрибати. Нехай діється що хоче. Може провалиться, може ногу зломить, голову розтрощить,— нехай.
Напружився ввесь і чекав. Крижина поволі наближалася, крутячися. Яким боком черкне?
Попробував розрахувати й перейшов на відповідну сторону. Хвилини здавалися роками. Але от — удар. Сильно відштовхнувшися ногами, перескочив. Тверда крига!
Бистро перебіг далі. Чи є сполучення? Є!..
Біжить далі... ще... ще... От невеличка протока. Перескочив. Далі! Далі!... І нараз — нема криги. І берег вже недалеко, а криги нема. Бурлить брудна жижа, по ній що-хвилини пливуть шматки льоду.
Крик одчаю вирвався в нього з грудей. Але він міг кричати скільки угодно, — ніхто Його не почує, ніхто не прийде на рятунок.
Безумно, не пам'ятаючи сам себе, кинувся він у воду й поплив. Він ніколи не вмів добре плавати, а тут то просто бовтав по воді руками й ногами. Тонув, захльобувався, виринав знову, встигав щось крикнути в бездонну тьму, і знову поринав. Якась крижина боляче двинула його вбік і хвилину волокла за собою. Потім наскочила друга і вдарила по голові. Він крикнув і, тратячи свідомість, почав потопати. З нелюдським зусиллям махонув ще раз руками, вдарив ногами й на момент один вирнув наверх. І в цей момент почув коло себе щось тепле, чиюсь морду.
— Нера! — крикнув він у дикому приливі якоїсь безмежної радости й знову обезсилів. Руки, ноги відмовилися служити, він потопав, але блаженне почуття свідомости, що не потоне, огорнуло вже всю його істоту і, коли би можна так сказати, він потопав спокійно. Останній проблиск свідомости був той, що він перестав іти вниз, що якась незрима сила потягла його догори, а за тим усе потонуло в тьмі забуття.
Як Нера опинилася на березі, як вона попала саме туди, де потопав її хазяїн, хоч се було досить далеко від дому,— того ніхто не розкаже, це таємниця інстинкту, чи ще чогось. І як вона в бурхливих хвилях, серед криги, що неслася безпереривно вниз, могла тягти важке півмертве тіло, вона, обезсилена що-денним катуванням, хронічною голодовкою — це теж таємниця.
Але витягла. Аж до берега. Та поки тіло було в воді, тягти було легше,
