Життєві аналогії - Гнат Мартинович Хоткевич
Одразу якось обірвала й замовкла...
Мовчав і Олексій Михайлович. Потім глибоко зідхнув, узяв Катрину руку й тихо поцілував.
— Дитино моя... Мені здається, що я маю зараз право вас так назвати, бо й взагалі я вас люблю, як любив би рідну дитину. Те, що ви мені сказали зараз, я знав або, краще, бачив давно. Я знав, що прийде хвилина, коли невідступно стане перед вами це питання й буде вимагати відповіли, але... Я не хотів вмішуватися. Та й яке я право маю входити в ваше життя тою чи іншою дієвою особою? Мені здається, що людина ніколи не може бути холоднокровно-об'єктивною, коли справа хоч здалека торкається її серця, а тут... Це власне так. Моя порада була б згідною з моїм бажанням, — оце власне й не дає мені права висловлюватися. Бо я, коли б насмілився радити, то порадив би... зостатися, але це було би рівнозначне тому, аби я власній дитині сказав: «іди на ешафот, бо твоя ідея — істина». Я вжив слова ешафот. Вам, мабуть, не подобається це порівняння, але воно відповідає моїй думці. Радити вам зостатися — це значить сказати: відділи себе муром хінським від усього культурного світу, забудь, що є мистецтво, краса, поезія; відмовся від бажань власного щастя і все будуче життя тільки страждай. Не протестуйте, не протестуйте! Ви ще не знаєте, що все ваше внутрішнє життя може звестися на читання нової книжки, часопису та випадкову, по більшій часті, глупу бесіду з заїзджим знайомим. Бо для можливости в умовах сільського життя задовольнити свою жадобу прекрасного, треба бути багатим, а ви... ви багаті, та, на жаль, не тим багацтвом... От ви тепер молоді й не думаєте й не хочете навіть думати про особисте щастя, вважаєте це не то за розкіш, не то за пониження навіть. Праця, служба народові — от, здається вам, єдина ваша місія. Але, дитино моя! Це добре тільки в книжках, а для живої людини — боже мій!.. Ви не можете собі уявити, як людині треба бути щасливою! Можна відмовитися від щастя, можна дійсно потонути в роботі, так само як можна відсікти собі руку, але позбавитися болю від того — не можна. А ви, зоставшися тут, відгородивши себе тисячами верст від іншого, живого життя, де люблять, ненавидять, де артист тріпоче нервами перед товпою, де гремить міддю й струнами величезна оркестра, де день пролітає, як хвилина, в виру бажань, потреб, — чи не прийде ж коли спізнений жаль за зів'ялим, викиненим на шлях життям? Настане зимовий вечір. Хату вашу занесе снігом і гору цілу намете перед дверима. Лямпа накоптить, і ви, аби продихнути, одчините кватирку... Тихо, як у могилі... Все село спить... Далеко-далеко десь гавкає пес, а холод, кваплючися, лізе у вікно. І стануть тоді перед вами прикрашені віддаленням картини, покличуть вас за собою, всю істоту наповнять жадобою життя, світла, звуків, — і чи не проклянете ви тоді й час той, і хвилину, в яку рішили зостатися тут? Усім нутром закричите: «А де ж моє щастя»!..
Лікар замовк, схвильований до глибини душі. Катруся сиділа без руху: намальований зимовий вечір привидом страшним білим стояв над нею, мов шкелет з вишкіреними хижими зубами.
Сонце зайшло. Темнуватими силуетами малювалися хати й тополі на світлому ще небі. З села доносилися передвечірні звуки, і перша зграя галок шумно знялася з місця й закрутилася над верхів'ями пишних розлогих верб. На далекій горі освітилася дорога, і теплим-теплим тоном пролягла по зелені. А на самій вершині стояла стара дика груша; її було видно здалека, і до неї завжди зверталися погляди всього села.
Олексій Михайлович заспокоївся й говорив далі:
— Хто знає, чи доведеться вам тут вийти заміж, мати сім'ю. Мої слова банальні, але теоретичні викрики про свободу, всесвітню сім'ю, оті кпини з буржуазности власного гнізда й «тепленького гною родинного щастя» — це тільки фрази. Їх, по більшій часті, повторюють або ті, хто цілком не розуміє їх значіння, або дефективні суб'єкти, що призначають свої тези для теж потертих одиниць. А прийде старість, — самітній, без родини, без тепла, будеш сидіти тоді один у своїй холодній халупі, і чим обігрієш її? Дрова дають зовнішнє тепло, а люди, як були, так і будуть далекі... Сумно... порожньо й зимно...
Катруся не витримала і, вийнявши хустку, заплакала в неї тихими сльозами. Їй уже було жаль чогось... А доктор узяв її за другу руку й говорив:
— Плачте, плачте — це гарні сльози. Легше вам буде... Не стримуйте їх.
І дівчина плакала, притулившися головою до перил. З кожною сльозою наче вага яка спадала з душі, і щось світле вже вбачалося попереду. Прокидалася надія, і дівчина пішла до себе заспокоєна, хоч чула сьогодні лиш самі сумні слова.
А в панськім будинку вже цілковито запанував осінній перелітний настрій. Соня, скінчивши остогидлу гімназію, рвалася тепер до столиці, де в блискучих перспективах малювалося перед нею море всяких усолод. M-me Коншіна й давно вже нудилась за шумом великого міста; про Зою Володимирівну й говорити нічого — вона ні на хвилю не переставала думати,, що робить комусь велику ласку, перебуваючи тут серед «се мюжік». І тільки Вірун не думала про від'їзд; вона так само безумно літала по стежках саду, лазила ще вище на дерева, наче хотіла вібрати в себе як-найбільше тої краси природи. Вона навіть купалася досі, само собою тайкома від усіх. А коли їй сказали, що скоро буде від'їзд, вона притихла, довго ходила, іменно — ходила, а не бігала по саду; потім забилася в глухий кут і плакала там, як мала дитина, у якої хотять відібрати куклу.
Катруся чекала спосібної хвилі, щоб сказати всім про своє рішення. От наче підходящий момент: усі сидять на терасі й більше мовчать. Сказати?.. Але якось... не хочеться... Так гарно
