Життєві аналогії - Гнат Мартинович Хоткевич

— Господи!.. Коли б я могла бути такою, як ви! Голубонько моя, навчіть мене бути такою, як ви. Ні-ні-ні, я не зможу... Ви — янгол, янгол! — і Вірун знову гірко плакала.— От ви все літо працювали... Скільки ви добра зробили людям... А я? Тільки бігала та турнір отой проклятий влаштувала. У-у, щоб ти провалився, проклятущий! — і Вірун погрозила кудись кулаком.

— Ну, годі тобі, годі. Заспокойся. Ти ж іще дуже маленька, тобі треба ще вчитися. А от коли ти виростеш, ти теж будеш помагати людям. Бог дав тобі добру душу, теплим вогнем запалив серце; тільки не гаси його, а бережи, як дорогоцінність.

І довго ще говорила Катруся й — дивна річ! — з кожним словом, що малосвідомо виривалося в неї з уст, наче сила яка прибувала на його місце. Щезли сумніви, наче все рішилося вже давним-давно без усяких протестів, самим натиском волі, що твердо знає свій шлях.

Як часто дужі позичають сили у слабших!

Минуло кілька день. Усе було, нарешті, вияснено, розв'язано й підписано. Стискаючи плечима, дивуючися й недоуміваючи, всі погодилися, нарешті, з тим, що мусить бути так, а не інакше. Було вирішено, що поки звільниться помешкання сільської вчительки, поки зроблять там відповідний ремонт, Катруся житиме в панськім домі. М-me Коншіна, правда, пропонувала дівчині й зовсім поселитися в домі, але це було незручно з багатьох причин, і Катря рішуче від того відмовилася.

Швидко проминули дні приготувань до виїзду, і настав, нарешті, останній день. У покоях панував страшенний нелад: коробки, вузли, картонки, солома, вірьовки, ящики й ящички — все те валялося на кожнім кроці ; усі бігали, суєтилися, часом без толку й смислу; одним словом усе пішло так, як і мусіло йти, коли виїздять кудись дами.

Катруся помагала всім і була весела. Вірун не відходила від неї ні на крок, аж Зоя Володимирівна звернула на це увагу m-me Коншіної й натякала щось на можливість поганих впливів, але m-me Коншіна тільки рукою махнула.

Що ближче надходила година від'їзду, то все більше й більше обгортало кожного почуття якогось суму розлуки: не хотілося кидати цієї веранди, цих пожовклих кленів і, загалом, цього привітного багатого дому. Учитель під впливом того почуття бродив по порожніх алеях саду й там ще раз починав обдумувати причини власної нікчемности; йому було дуже боляче від ураз власного ж критицизму, але переробити себе не ставало сил.

Нарешті, все було уложене, всі потрібні розпорядження дано. Віз із сундуками, корзинами, корзинками й т. ін. давно вже пішов уперед. Пилип, як сфінкс, сидів на козлах. Уся двірня знову зібралася коло під'їзду.

— Ну, давайте ж сядемо перед від'їздом, щоби все добре сідало,— запропонував Бординський і сів верхи на крісло.

— Restez vous,— пробувала було запротестувати Зоя Володимирівна, але за літо звикли вже на неї не звертати уваги.

Всі примостилися, хто де попав. Зібрана коло ґанку двірня теж розмістилася: хто на траві, хто на решітці, хто тільки присів. M-me Коншіна сиділа на найвищому місці і, як цариця на своїх підданих, поглядала на всі ті групи.

Вона ж, як і полагається, встала першою й голосно сказала:

— Ну, діти, прощайтеся з людьми, з Катериною Юр'ївною та й пора їхати.

Тихо підійшла до подруги Соня; очі в неї були повні сліз. Вона хотіла стримати себе й попрощатися більш-менш офіційно, але не змогла. Сльози бризнули в неї з очей, і Соня схилилася Катрусі на плече.

— Чому я не можу бути такою, як ти? — ледве прошепотіла вона.

Вірун голосно ридала, схлипуючи по-дитячому, і без кінця цілувала Катрю, а відірвавшися, стрімголов побігла до фаетону Й уткнулася лицем у подушку. Де-які баби, дивлячися на таке незвичайне прощання, і собі почали втирати очі фартухами.

Підходили всі; хто цілував, хто сердечно стискав руку. Навіть Зоя Володимирівна оскалила свої чорні зуби на прощання. Учитель чекав останньої черги, трохи довше затримав руку Катрусі в своїй і, понизивши голос, сказав:

— Спасибі.

Катруся здивовано скинула очима.

— Завіщо?

— За мовчазний або, краще сказати, несвідомий урок.

Але дівчина не зрозуміла, що він тим хотів сказати, та й взагалі вона якось мало чула з того, що робиться довкола. Дивний настрій не то рівнодушности, не то якогось скам'яніння опанував її, і вона й усміхалась і відповідала на запити якось цілком автоматично. Ця хвилина рішила все її життя,— і свідомість того кудись щезла.

Нарешті всі попрощалися. Двірня кинулася до панів. Знову почалося цілування рук і нещирі причитування на тему — що ми будемо робити без вас, хоча в душі кожний тільки й думав о тім, коли ж то, нарешті, панів чорти заберуть, щоби зідхнути спокійно.

Гості й господарі розмістилися. Пилип дістав наказ рушати, і коні шарпнули з місця. За фаетоном пішла лінейка з Семеном на козлах.

— Прощавайте!.. Прощавайте, Катерино Юр'ївно!.. Всього вам кращого!.. Всіх благ, небесних і земних.

Катруся кланялася. Фаетон сховався за парканом. Катруся зійшла на ґанок. Екіпажі знову показалися. Мужчини махали шляпами, Катруся відповідала хусточкою. Двірня шуміла, розіходячись.

За перевалом сховався спочатку фаетон, потім лінейка. Катруся востаннє махнула хусточкою,— і це був останній рух єднання.

Спокійним кроком увійшла вона до покоїв. Порожнечею глянули вони на неї й хотіли обвіяти холодом залишеного житла; але Катруся не помітила цього і,