Життєві аналогії - Гнат Мартинович Хоткевич

Нера тягла свого хазяїна за плече, добре що матерія на пальті була міцна й витримувала. Голову одразу вдалося витягти на сухе, але решта тіла лежала в воді, і вода поволі завертала ноги по течії.

Нера вискочила на беріг. Вона не нервувалася, не суєтилася без толку; вона одразу зрозуміла ситуацію. Ясно було одне: ні на чию поміч надіятися не приходиться, треба в собі знайти сили на ввесь чин. Зоставити тіло так неможна, треба за всяку ціну витягти його на беріг, а потім уже думати про інше.

Нера одразу орієнтується. Коли зараз потягти за ноги — голова неминуче сковзнеться в воду, а Нера ясно знає, що того неможна. Значить, треба витягти більше голову на сухе,— і Нера починає тягти. У неї кров показалася на зубах, пальто не витримувало й рвалося, вона перехоплювала зубами далі, аж набився повен рот матерії,—і тягла, тягла. Голова трупа зачіпалася за землю й не давала тягти, Нера відкидала ту голову бистрим рухом ноги й знову тягла.

І нарешті витягла на беріг плечі й частину спини. Тоді аж, обезсилена, впала на землю й важко та бистро дихала, висолопивши язика.

А ріка вже бушувала в максимумі. Там десь лізла крига на кригу в весіннім пориві, гримотіли розломи ледяних пластів, сильно плюскали в воду цілі простороні криги, б'ючи фонтани в усі боки. Вітер свистів і поривами кидав дощ то на один бік, то на другий: швиргоне нараз тисячу крапель на одне місце, що вони аж не поспішаться падати, а потім розхвіяно закрутить дощові струмки,і вони знову розгубляться, не знаючи куди летіти. Як глупий полководець із салдатами..

Нера відпочивала недовго. Вона знала, що вода буде прибувати, і зробленого мало. Відважно кинулася в воду й почала заносити ноги на беріг. Це було легше, і скоро тіло стало рівнобіжно з лінією води.

Тоді Нера кинула ноги й почала знова затягати голову далі на сушу. І так кілька разів, аж поки все тіло не опинилося досить далеко від краю берега.

Переконавшися, що вода, як би не прибувала, вже не досягне тіла, Нера побігла. Бігла певно, наче ввесь вік жила на цім березі.

Пробігла сажнів з двісті — халупа. Небалований життям чоловік загородив собі закуток і жив, з тяжкою бідою годуючи сім'ю. Околодок прийшов був раз, запитав, яким правом построївся на чужій землі? Хто тобі позволив? Але чоловік нічого й не відповів навіть. Та околодок і сам бачив, що тут нічим не поживишся, махнув рукою, пішов та більш і не приходив.

От до цієї халупи бігла Нера. Прибігла й почала скребти лапами в двері. Спочатку не дуже, потім дужче, настирливіше, а нарешті вдарилася всім тулубом об двері. Вони одчинилися — видимо не замикалися ніколи.

— Хто там?— почувся спокійний голос. Так спокійно серед ночи могла говорити лише людина, яка і в думці не припускала можливости лихого вчинку над собою.

Чиркнувся сірник, у сіни вийшов мужчина. Нера почала так виразно припадати до землі, скавуліти, обертатися до дверей, що нетрудно було її зрозуміти.

— З ким ти там? — почувся жіночий голос.

— Спи спокійно, Настю. Це собака. Видимо, з кимось сталося нещастя.

— Так ти підеш?

— А як же? Та я недовго. Може там уже й нетреба людської помочи.

Чоловік зачинив двері, але скоро вийшов у якомусь теплому, старому піджаці з палкою в руках.

— Ну, ходім. Показуй дорогу.

Нера побігла вперед. Їй все здавалося, що чоловік не досить скоро поспішає.

От беріг. Одна людина похилилася над другою. Нера з виразом безконечного запиту дивиться в вічі.

Мужчина слухав серце. Видимо, воно функціонувало, бо мужчина звернувся до Нери.

— Нічого, не бійся: твій хазяїн буде жити.

Нера зрозуміла й двічі радісно гавкнула.

Мужчина ще похилився над півтрупом. Увагу його звернули на себе подрані плечі пальто й низ брюк.

— Еге, собачко! Так ти його й з води тягла? Молодець! Ну, тепер же йди за мною.

З трудом підняв півмертвого на плечі й поніс до своєї халупи.

Нескоро «він» виходився після того купання. Чи треба говорити, що життя Мери змінилося цілковито?

Далеко-далеко, на Сході, аж за Каспійським морем, може хто чував, живе численний нарід — киргизи. «Нас — що піску на березі морському. Подивись: вітер хмарами цілими жене його з місця на місце, а піску все не меншає. Так і нас»!— кажуть вони про себе. І називають вони себе не киргизами, а кхазаками. «Ми казаки»,— кажуть. Але всім вони відомі за киргизів, і так їх усякий і має.

Живуть вони серед широких степів, вільно носячись по них зі своїми отарами. Мало води в тих степах, дуже мало: часто від одного колодязя до другого треба їхати де-кілька днів, терплячи спрагу вдень і вночі. А приїдеш, кинешся до того колодязя, а там повно вонючого падла: чиясь злодійська рука не зупинилась і перед таким поганим ділом. І знов іде караван у випалену сонцем пустиню, знову мучаться люди й скотина. Чим далі йдуть, тим більше скидають тягарів з коней та верблюдів, стараючися хоч тим їм помогти, але даремно: от упав один «корабель пустині» і, підвівши очі