За п’ять кроків до кохання - Рейчел Ліппінкотт

Відкинувшись у кріслі, я в мільйонний раз відкриваю YouTube, як завжди, шукаючи останнє відео Стелли. Якби YouTube відстежував індивідуальні перегляди, до мене вже точно прислали б поліцію — настільки я схожий на переслідувача. Але мені байдуже, бо це відео про нас. І коли я натискаю пуск, вона розповідає нашу історію.

— Людський дотик. Наша перша форма спілкування, — каже вона дзвінким і чистим голосом. Глибоко вдихає — її нові легені працюють дивовижно.

Цей вдих — моя улюблена частина з усього відео. Без жодної натуги. Без свисту. Ідеальний і гладенький. Без зусилля.

— Безпека, надійність, заспокоєння — усе в ніжному, ласкавому дотику пальця чи губ до м’якої щоки, — каже вона, і я підіймаю очі від свого айпада на залюднений аеропорт навколо мене, на людей, що входять і йдуть, тягнучи за собою важкі сумки.

Навіть тут вона моє рацію. Від затяжних обіймів по прибутті до обнадійливого поплескування по плечу на лінії безпеки й навіть обіймань молодої пари в черзі на посадку — дотик скрізь.

— Ми потребуємо цього дотику від тих, кого любимо, майже так само, як повітря. Я ніколи не розуміла важливості дотику… доки не була позбавлена цього.

Я бачу її перед собою. За п’ять кроків від мене, тієї ночі в басейні, і коли вона йде зі мною подивитися на вогні, і тієї ночі за склом — завжди між нами було це прагнення скоротити відстань.

Я зупиняю відео, просто щоб помилуватися нею.

Вигляд у неї… набагато кращий, ніж будь-коли, коли я бачив її живцем. Ніякого переносного концентратора. Ані темних кіл перед очима.

Для мене вона завжди була красунею, але тепер вона вільна. Вона жива.

День у день я продовжую ловити себе на тому, що жалкую про свій від’їзд і заново переживаю мить розлуки — мої ноги стають наче цементні блоки, і мене як магнітом тягне назад, до її вікна. Гадаю, цей біль, цей потяг залишаться назавжди. Але досить лише побачити її такою — і я знаю, що і в мільйонний раз вчинив би так само, бо воно того варте.

На екрані з’являється повідомлення від її застосунку — нагадування прийняти ранкові ліки. Усміхаюся мультяшній пляшечці з пігулками, що танцює на екрані. Це наче переносна Стелла, яка завжди зі мною й зазирає через плече, нагадуючи виконувати процедури. Нагадуючи, як важливо мати більше часу.

— Готовий іти, чуваче? — каже Джейсон, штурхаючи мене, коли відчиняють двері, починаючи посадку на літак до Бразилії. Я широко всміхаюся йому, випиваю до краплі свої ліки й знов ховаю свою аптечку до наплічника, застібаючи його.

— Завжди готовий.

Нарешті я побачу місця, про які мріяв.

У кожному місці я проходжу медогляд, що було однією з трьох умов, які висунула мати, перш ніж відпустити мене. Інші дві були прості. Я маю надсилати їй якомога більше фотографій і щопонеділка ввечері розмовляти з нею в скайпі, що б не сталося. В усьому іншому я нарешті можу проживати своє життя так, як хочу. І вперше в житті це передбачає боротьбу пліч-о-пліч із нею.

Нарешті ми знайшли спільну мову.

Я встаю, глибоко вдихаючи й підтягуючи ремінь переносного концентратора кисню на своєму худому плечі. Але подих застрягає в горлі майже одразу після вдиху. Крізь увесь гамір і хаос аеропорту, на додачу до гуркотіння слизу у мене в легенях, я чую свій найулюбленіший у світі звук.

Її сміх. Він дзвенить, наче дзвіночки, і я миттєво дістаю телефон, упевнений, що залишив його в кишені з увімкненим відео. Але екран темний, а звук не металевий і лунає не здалека.

Він лише за кілька кроків від мене.

Мої ноги знають, що я маю просто піти, сісти на свій літак, ворушитись. Але очі вже шукають. Я повинен знати.

Секунд шість іде на те, щоб помітити її, і я навіть не здивований, що, коли помічаю, вона дивиться просто мені в очі.

Стелла завжди знаходила мене першою.

Розділ 31

Стелла

— А як же «діяти експромтом», Стелло? «У стилі Еббі»? — каже Мія, грайливо штурхаючи мене.

Я підіймаю очі від свого графіка, зі сміхом дбайливо згортаю його й кладу до задньої кишені.

— Рим було побудовано не за день.

Я усміхаюся їй і Камілі, пишаючись своїм ватиканським жартом.

— Дійшло? Рим?

Каміла сміється, закочуючи очі.

— Нові легені, але не нове почуття гумору.

Почувши її слова, я глибоко вдихаю — легені розширюються й стискаються без зусиль. Це досі так дивовижно, що я ледве вірю. Останні вісім місяців були гірко-солодкі, і це ще м’яко кажучи. Мої нові легені дивовижні, на зміну фізичному болю від операції поступово прийшло цілковито нове життя. Мої батьки знову разом, і всі ми нарешті почали виправлятися. Як і нові легені, це не виправило всього, що було зламано. Втрата Еббі й По — біль, від якого я навряд чи коли-небудь одужаю. Так само я знаю, що за жодних обставин якась частина мене ніколи не розлюбить Вілла. І це нормально.

Цей біль нагадує мені, що вони були і що я жива.

Завдяки Віллу в мене попереду так багато життя. Так багато часу. Окрім його кохання, це був найбільший дарунок, що я могла отримати. І зараз я не можу повірити, що мало не відмовилась його приймати.

Я оглядаю аеропорт, високі стелі й широкі вікна, і радісне хвилювання розливається по моїх венах, коли ми йдемо до виходу 17 на наш рейс до Рима. Подорож, яку я нарешті можу здійснити. До Ватикану, Сикстинської капели та першої з багатьох речей, які хочу зробити й побачити. Не з Еббі, і я точно не викреслю того єдиного пункту зі списку бажань Вілла, але сама лише поїздка дозволяє відчути себе ближче до них.

Доки ми йдемо, я усвідомлюю, що задаю крок, а Каміла й Мія прямують за мною. Кілька місяців тому я б надірвалася, находившись стільки, але зараз здається, що я можу просто йти і йти.

— Усі станьте разом для фото! — каже Мія, коли ми знаходимо наш вихід, підіймає телефон, і ми зсуваємося разом, широко всміхаючись на камеру.

Після спалаху ми розходимось, я опускаю погляд на свій телефон і бачу фотографію від мами, на якій тато снідає яєчнею з беконом у формі сумного обличчя з підписом: