Коли ти поруч - Світлана Талан
Даринка думала про те, які слова дібрати Сергієві для вітання, коли після роботи буде писати йому листа. Вона пішла в палату, де лежали дві літні жінки, які давно вже перетнули межу, відпущену їм життям. Їхні тіла, схожі на мумії, відслужили свій вік, і тонкі ноги відмовлялися носити будь-яку вагу та стали схожі на батоги. Але життя вперто не хотіло поступатися місцем смерті, прирікаючи бабусь на муки. Попри всі старання медперсоналу, на воскових тілах, сухих як по осені квіти, були жахливі пролежні. Вони утворювали рубці, місцями рани й виразки, які гноїлися і кровоточили.
– Ну що, бабулечкі-красотулечкі, – сказала Даша бабуням, – будемо обмиватися й оброблятися?
– Хто буде сьогодні першою? – запитала, як усі її тут звали, бабуся Маша.
– Хоча б і ви, – відповіла Даша, повертаючи на бік висохле, задерев’яніле і нерухоме, але таке важке тіло бабусі Маші.
Даша спритними, відшліфованими до дрібниць рухами обробляла пролежні, а сусідка бабусі Маші – бабуся Марина – стала розповідати:
– Ви не повірите, але мені сьогодні наснилося, що я була зовсім молода. Напевно, мені було тоді років п’ятнадцять… Ні, згадала. Я була тоді шістнадцятирічною.
– Це поганий сон, – зауважила бабуся Маша.
– Дай-то Бог, швидше, – перехрестилася старенька, явно розуміючи, що мова йде про близьку смерть.
– Ну, і що ж було, коли ви були шістнадцятирічною? – запитала Даша, й далі працюючи.
– Мені наснилася моя перша любов. Уявляєте, Михайла вже більше як півстоліття немає серед живих, а я його бачила так виразно й чітко, наче це було вчора, а не стільки років тому.
– Ваша черга, – Даша підійшла до бабусі Марини. – А ви розповідайте сон, мені цікаво.
– Можете собі уявити, я уві сні відчувала, як скажено калатає в грудях серце, як тоді, на першому нашому побаченні. Ми з Мишком зустрілися в садку. Була така гарна весна, дерева цвіли так, що більше я не бачила такого цвітіння за своє життя. Тоді він зірвав маленькі гілочки з яблуні з рожевими квітами і подарував мені.
– Цілувалися тоді? – спитала бабуся Маша.
– Тоді ми перший раз поцілувалися, – мрійливо сказала бабуся Марина, а Даша спробувала уявити її тіло молодим, кров з молоком, але не виходило. Вона обробляла рани, які перейшли у виразки на сухому і майже задубілому тілі. – Відтоді я все життя любила парфуми з квітковим запахом.
– А я ніколи не любила їхній нудно-солодкий запах, – вставила сусідка.
– А ще я любила квіти, – вела далі бабуся Марина. – Мені їх так мало дарували. Завжди мріяла, щоб хтось подарував величезний букет білих троянд.
– І так ніхто не подарував? – запитала Даша.
– Я думаю, що міг би подарувати тільки Мишко, а його на війні вбили.
– Проклята війна, – підтримала її бабуся Маша.
– А хочете, я вам прочитаю вірш про перше кохання? – запитала Даша.
– Пушкін написав? – спитала бабуся Марина.
– Ні, – відповіла Даша, закінчуючи обробляти пролежні.
– Почитай, дитинко, почитай.
Даша відчинила двері, щоб свіже повітря, яке вона запустила в коридор, потрапило до палати, і, зіпершись спиною на одвірок, почала читати тихим, душевним голосом:
– Уляна Кравченко.
Любиш чи не любиш,
То мені байдуже!
Ввік ті вірна буду,
Мій сердечний друже!
Ввік ті вірна буду,
Бо раз полюбила, —
Бо любов для мене —
То життя і сила.
Руськая дівчина
Раз лише кохає —
Чи любов відплатиш,
Вона й не спитає.
Чи буде відплата,
Чи ю зрада стрітить,
Їй душа багата
Ярче, краше світить.
Любиш чи не любиш,
Се мені байдуже!
Вік любить тя буду,
Мій сердешний друже!
Запанувала лунка тиша. Ці дві жінки похилих літ, які багато бачили на своєму віку, перед відходом у вічність повернулися думками до своєї далекої молодості, в той час, коли, здавалося, попереду ціле велике життя, повне надій і щастя. Даша хотіла тихенько вийти з палати і мало не наткнулася на інвалідну коляску.
– А ти що тут робиш? – запитала вона Андрія, який сидів у колясці. – Я не чула, як ти під’їхав.
– Я проїздив повз, коли почув, як ти читаєш. Це було здорово! – наче перепрошуючи за ненавмисно підслухану розмову, сказав хлопець.
– Дашо, – тремтливим голосом покликала її бабуся Марина. – Підійди до мене, дитинко.
Даша підійшла до старенької, втерла долонькою дві сльозинки, що текли з її згаслих очей.
– Мені так хочеться великий букет білих троянд, – сказала жінка. – Візьми в тумбочці гроші й купи мені їх у подарунок.
– Якщо я візьму гроші, то це буде покупка, а не подарунок, – сказала Даша і запитала: – Завтра вранці принесу. Гаразд?
– Ні, сьогодні, – тихо сказала бабуся, і Даша зрозуміла, що це кінець.
– Я зараз. Я швидко, – сказала Даша.
Бабуся Маша жестом руки зупинила її, дістала десь із-під подушки гроші і простягла мовчки Даші. Андрій теж подав дівчині гроші…
Даша відпросилася у старшої медсестри з роботи і, накинувши поверх халата шубку, вийшла на вулицю. Вона зупинилася, роздумуючи, де є найближче місце, в якому можна купити квіти. Згадавши, що їх продають зовсім недалеко, в підземному переході, Даринка майже побігла, боячись спізнитися.
Серед розгуляних протягів стояли рядком жінки в теплих шубах і курточках із червоними від морозу обличчями, пропонуючи перехожим купити рідкісні квіти. Даша одразу побачила білі троянди. Вони стояли просто на землі, у відрі з водою, потерпаючи від морозу та вітру.
– Білі троянди, букет, – попросила Даша.
– Скільки тобі, дівчинко? – запитала червонолиця жінка, знімаючи теплі рукавиці.
– Хоча б штук дев’ять, – сказала Даша, подаючи гроші.
Жінка перерахувала гроші, засунула їх у кишеню курточки і сказала:
– Вистачає тільки на шість штук.
– Мені треба дев’ять. Я доплачу, – сказала Даша і дістала свій гаманець.
Даша поверталася назад так швидко, як тільки могла. Вона відчувала слабкість у всьому тілі, ноги підломлювалися, коліна тремтіли, і її вирвало. Віддихавшись, хапаючи ротом свіже повітря, як риба на суші, вона знову перейшла з кроку на біг. «Тільки б не спізнитися», – стукало у неї в скронях, змушуючи рухатися ще швидше.
Вона зі щасливим обличчям увійшла до палати і простягла великий букет білих троянд, що виділяв тонкий аромат, бабусі Марині. Та хотіла простягнути руки, але сил вже не було, тільки жовті, з випнутими суглобами пальці, зробили ледь помітний порух. Даша опустила букет квітів на груди старенькій, узяла її за руку і поклала зверху квітів. До палати почали підходити ходячі хворі. Вони в тихому мовчанні зупинялися біля відчинених дверей і завмирали.
– Ваше бажання, бабусю Марино, справдилося, – сказала Даша, посміхнувшись.
– Останнє бажання, – ледь чутно промовила старенька.
Її пальці поворухнулись, обмацуючи
