Життєві аналогії - Гнат Мартинович Хоткевич
«Їхати? Та невже ж і мені їхати звідси й кидати тут усе так, як воно й було? Приїхала, посуєтилася,— і знову назад, а ви зоставайтеся тут, як собі хочете. І так само без найменшої допомоги будуть лежати хорі жінки, так само без грамоти й найменшого уходу будуть бігати діти, а вирісши — в горілці будуть шукати своїх радощів і, вернувшися п'яними з-шинку, будуть глумитися над своїми забитими жінками. І ніхто не скаже їм слова правди, ніхто не покаже їм можливости іншого життя, ніхто не навчить їх хоч як-небудь інакше те життя прикрасити. Зоставайтесь, мовляв, «з богом» і живіть, як знаєте. Невже я так можу зробити після того, як близько пізнала безпросвітність сільського життя й побачила необхідність присутности інтелігентної людини на селі? Невже я можу поїхати, десь там сміятися, веселитися, а тут... Та ні ж!.. Не можу я, не можу зробити так! Я мушу залишитися тут, внести хоч промінь світла. Може, тоді недурно проживеться життя, і хтось хоч згадає добрим словом...
— Але... з чим я зостануся тут? Що я знаю й чим допоможу? Чи маю я право нести в село півзнання замісць дійсного світла, паліятиви й півміри — замісць основної перебудови? Тут треба твердої волі, треба йти певним кроком, а не шукати ще шляхів. Сюди мусить прийти людина, що може повести за собою, а не я, недовчена, що сама ще чую потребу в підтримці. Та я ж нічого, нічого не знаю!..
Мов стиснута між двома скелями, борсалася Катря, безсило падала на ліжко, стискаючи голову руками.
— Поможи ж мені... навчи, навчи, що робити,— шепотіла вона комусь, і не знала кому. І ніхто не приходив, ніхто не міг навчити.
Раз сиділа Катруся з Олексієм Михайловичем (так звали лікаря) на ґанку невеличкої сільської лікарні. День випав тяжкий, і особливо якось приємно було посидіти, скинувши халата, на повітрі. Сонце ще не зайшло, але стояло вже зовсім низько, і всі тіні стали довгими й тонкими. Листя дикого винограду, що вився червоними пасмами по стовпах ґанку, загорілося від сонця й переливалося всіма кольорами пурпурових світлотіней. Щось величезне й спокійне розлилося по землі в цьому прекрасному кінці дня.
Схилившися на руку, задумливо дивилася Катря на бовдур далекої хати й стежила, як підіймався звідти сизий димок і розтавав у світлозеленій височині. «Хто це палить так рано»? — подумалося дівчині.
— Про що це ви думаєте, Катерино Юр'ївно? — нараз запитав лікар.
Дівчина не відповіла. Сиділа тихо, лице схилилося на руку, а очі дивилися вгору, і здавалося, що це не поза спочивку, а якась мовчазна глибока молитва. Лікар задивився на цей чистий профіль, високе, рівно виточене чоло з прядкою волосся над бровою,— і якесь почуття втрати нараз заскребло йому серце. Він пригадав, що ще кілька днів — і ця дівчина вже не буде сидіти тут на ґанку. Ніби янгол світлих небес злетів, поглянув, освітив поглядом божих очей — і відлетів знову назад, а ти — сам, сам, як і був, як і будеш... Довкола тільки бруд, якісь натяки на «корисну працю», а по суті — звичайна життьова буденщина. Може, здалека дивлячись, і виходить наче щось, але тут, у самій гущі — нема ілюзій. Життя й етична його вартість не підвищилися, а в конечному рахунку ти, брат, не виграв.
Почуття гострого болю росло. Серце мов стискав хто холодним залізом, і порожнеча довкола заповнювалася кригою. Безсилість перед звичайним ходом звичайних фактів якось ображала, гидко було почувати, що от мусиш мучитися тільки тому, що не в силі нічого змінити в простім ході простих обставин. Але — миритися треба. Зрештою, все життя — це низка примирень.
— Був я сьогодні, Катерино Юр'ївно, у баби Лепестини. Балакали про це, про те. Між іншим, і каже вона мені: «Оце літо кінчається, поїде наша баришня від нас, а ми знову самі зостанемося. Приїхало воно таке гарне, таке ласкаве, обігріло нас — тай поїде собі. А ми — як були, так і будемо».
Катря стрепенулася.
— Олексіє Михайловичу! Ви ненароком зачепили болюче місце. Коли б ви знали, скільки я про це думала,— і все ж ні до чого не додумалася. Не стає в мене сил рішити це питання. Я давно вже хочу порадитися, сказати вам усе. Що мені робити? Я не можу виїхати звідци, не можу... Мені не дасть спокою, мене буде мучити думка, що я втекла звідци, від усіх їх, безпомічних, убогих. Як зможу я брати свій пай радости від життя, коли от могла, могла — і не захотіла нічого зробити для цих людей, втекла до столиці. Я вічно буду про те тільки й думати,— і це затруїть мені кожний шматок хліба. А з другого боку — боже мій!.. Я ж нічого не знаю! Яке право я маю вчити других, коли я сама ще не довчилася? Що мені дала гімназія й чого вона мене вивчила? Перша ж річ, яка попадається мені на очі в сільській хаті — я не знаю, як її назвати; перше ж нещастя — і я не знаю, як підступитися до нього. Люди дивляться на мене з мольбою, сподіваються дістати допомогу, а я — що я дам і чим допоможу? Ах... і що мені робити, як рішити — не знаю, не знаю...
Нервово хруснувши пальцями, Катруся знову попустила голову й замовкла. Але схвилювалася дуже, важко дихала й кусала собі губи, аби не розплакатися. За хвилю знову почала говорити тремтячим голосом.
— От ви... ви прийшли на село зі знанням, сильний волею, з виробленою метою. На слідуючий же ранок по приїзді ви вже знали, що вам треба робити, і сміло взялися за ту роботу. А я?.. Коли б навіть я рішилася зостатись, то завтра ж стане переді мною питання, що робити, як
