Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

— А де княгиня Даная?

— У Волині, достойний.

— І що сказала про наш намір підписати з обрами ряд, на тих засадах, що їх пропонують нам як неодмінну умову замирення?

— Сказала, такого не сподівалася від князів Антіі, а від княжича Світозара і поготів.

«І ця не сподівалася».

— Завтра знову долатимеш путь до Волина. Маєш вище себе сягнути, а таки пробитися туди й сказати княгині: я виговорю у обрів для неї право виїхати з Волина, куди забажає. Для неї і всіх родаків її. А ще таке скажеш, тільки таємно від усіх: най скористається цим правом і забере з Волина всіх мужів, які здатні тримати в руках меча. Мине два-три літа — і ми повернемо Дулібію — дулібам, а Тивер — тиверцям.

Уже збираючись до аварів, став на мислі і збадьорив себе нею мислю: це й буде те, що зашкодить обрам повести тиверців на братовбивчу січу супроти родаків своїх. Ано, коли не сам він, то небіж Славомир має переконати князя Радима, аби не лишав у Тивері жодного мужа, окрім тих, що складатимуть його охоронні сотні. Хай ідуть з уличами, а ще ліпше із втікичами, й селяться неподалік від обводів землі Тиверської. Тим позбавлять обрів бажання втягти тиверців у пагубне для люду на троянах діло. А поки підростуть молоді вої, відселенці об’єднаються з мужами Подніпров’я, згромадять потрібну силу і принесуть своєму людові жадану волю.

XIX

Даная стала невпізнанною за ці кілька седмиць. Колись ставна та пишна, забула, що княгиня, і має триматися перед людом такою. Осунулась і помарніла, уповільнила ходу, ба навіть помітно зблідла в лицях.

— Ви поїли б, мати княгине, — підкаже, сумно споглядаючи за своєю господинею, клітниця.

— Дарма, іншим разом.

— Ви спочили б, мати княгине, — нагадає пополудні, а то й пізньої ночі.

І знову те саме чує:

— Дарма. Чи до спочинку нині?

Воно й правда: чи до спочинку? Таке діється довкруж. Не лише весі поселян, земля взялася вогнем, гуде-погрожує тривогою та згубою-смертю. Коли розповідають ті, що пробиваються до Волина з околій, волосся стає дибом. І уста німіють з жаху. Князь поліг там десь, при Карпатах, а купно з князем полягла й дулібська дружина, рать ополченська. І залишилась Дулібія беззахисною, обрин пішов по ній з мечем та вогнем, палить оселі, ґвалтує люд поселянський, забирає живність. Подумати тільки: сотні літ не знала земля Дулібська чужинського вторгнення, процвітала у мирі та злагоді, прикрита звідусіль своїм, слов’янським, людом. І ось маєш, усе йде прахом: живність, набутки, саме життя людське обривається в муках. За що така кара? Боги світлі та боги ясні, чим завинив перед вами цей люд?

Не раз і не двічі вже доносився до Данаї поголос: це все через князя. Надто багато дозволяв собі. Пив, гуляв, не дбав про повинності, покладені на нього волею люду, — стояти на сторожі землі. Жоною своєю, преліпою Данаєю, нехтував, зате не нехтував чужими жонами, як і дівами; зневажав покони та закони люду свого, як і сам люд, купався в солодощах, ніби риба в божій водиці, і вважав, що так і треба, він — богоподібний на землі. Ото боги й карають за ті нечестиві поривання, ото й мають тепер аварів та кару аварську. То хай би його самого карали — хто уболівав би та плакав? — а люд за що і княгиню за що? Вона й без цієї кари натерпілася від Келагаста.

На лихо всім і Старка не стало за це літо. Добре, хоч воєвода Виштак пробився з рештками дружини до стольного города та серед люду встиг набрати якусь рать, тепер є кому стояти на стінах та боронити город. А землю так і немає кому боронити, люд дулібський — тим паче. Скільки його йшло з полудня в ліси полуночні, скільки і нині йде неходженими путями. А де знайдуть пристанище? Деякі назад повертаються, зневірившись у порятунку, інші пробралися лісом чи водою до стольного города й просили дати їм воєводу. Силу, сказали, маємо, а вести її на супостата немає кому. Княгиня хотіла було поставити привідцею над ними Виштака, та виступив наперед син її, Мезамір, і сказав матері:

— Чи гаразд вчинимо, коли залишимо стольний город без воєводи? За його плечима — досвід, за моїми — молодість і сила. Кому, як не мені, належить стати привідцею в сміливих, водити їх незвіданими путями лісів окольних та громити обринів, нападаючи зненацька? А воєвода вам, матінко, буде доброю опорою і надією.

Не хотіла княгиня посилати на те небезпечне діло сина, он він який пишний та красний у неї в розквіті літ. Та що могла вдіяти, коли син казав правду? Дозволила піти і стати на чолі тих, що в лісах, а тепер ходить тривожніша стривоженого вітром осикового листу. Як там, що там? Вісті рідко приходять через стіни острога, а коли й приходять, то здебільше невтішні. Ото тільки й радості було, коли почула: древляни прийшли на поміч, Мезамір об’єднав із ними свою рать і рветься по трупах обринів до Волина. Та ба, досі не пробився. Воєвода повідомив днями: «Форисин відвів од Волина свої ліпші турми й кинув їх супроти Мезаміра». Повідомив та й не приходить більше. Видно, немає звідти, із боролища, ані втішних, ані невтішних вістей, як не повернулися й обри, що відступилися від Волина. Не інакше як ув’язли в січу. А може, й таке сталося: анти, розуміючи малість свою, уникають вирішальної січі, ховаються в лісах і нападають тоді лиш, як бачать перед собою посильну для себе силу. Мезамір — він такий, молодечої буєсті йому не позичати.

Мати є мати, їй завжди лячно за своє дитя. А тут ще прибули нарочиті від стольника землі Троянової й сказали княгині: ми нічого не можемо вдіяти супроти сили, що її виставили обри, змушені укласти з ними ряд, за яким Дулібія стає підвладною обрам. На що надіятись тепер княгині Данаї і як не печалитись? То ж не просто погроза, то вже зашморг на шиї. Не данницею — невольницею буде земля її, а люд — рабом-невольником. І в кого — у обрів, тих татей, що про них давно начуваний і