Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

Князь Радим був рішучіший, ніж усі інші: саме так, не боронитися — гнати слід обрів із отньої землі. Боронитися можуть лише між Дністром і Карпатами, там, де стоїть його піша рать. Всю іншу силу, і передусім кінну, мають зосередити і кинути на обрів.

— А що буде з княжичем Данком і що — з уличами, — боронився Світозар, — коли обри супроти одного і других кинуть удвічі більшу силу? І що буде з нами, коли від Данка та уличів лише боронитимуться, а супроти нас кинуть всі інші турми?

— То що ж робити?

— Як на мене, не поспішати, заждати, що скажуть обри на наше «ні». Коли ж нічого не скажуть і готуватимуться до січі, знати, де готуються, і мудро скористатися тією силою, що маємо.

— Як не мудруй, — вкинув слово сумніву й князь втікичів Славомир, — а вона у нас відчутно менша, ніж у аварів.

Аби не дійшло до їхньої єдності з Радимом, Світозар осміхнувся по-родинному дружньою усмішкою й сказав:

— Князь Радим переконливо довів, що й меншою силою можна боронитися. Щоправда, тільки боронитись, а нам, як справедливо казали тут, треба гнати обрів із отньої землі. Якщо вже обернеться так, що перетрактації з ними нічого не дадуть, радив би всім діяти, як тиверський князь діяв: виставити супроти аварів пішу рать, най вона знекровлює їх, скільки може, а вже на знекровлені аварські турми кидати свої кінні тисячі. Гляди, таким вивертнем і візьмемо гору над обрами.

Князі ожвавилися і доволі швидко пристали до поради, уже наступного дня заходилися робити переміщення: піших виводити на Дністер, кінних відводити від Дністра. Рух той, певно, підігнав аварів, і вони знову об’явилися в антському таборі з речницею про мир і злагоду.

Таргіт і за цим разом говорив довго, здебільше співав хвалу мудрості та терпимості свого привідці (через те, мовляв, так довго й перетрактовують), а наостанок сказав-таки і найголовніше: авари поступаються своїм правом цілковито володіти Тивер’ю, як володітимуть віднині Дулібією, одначе й антською вона не повинна бути. Каганат бере її під свій захист, лишає за нею право мати свого князя, свої закони і покони, накладає всього лиш повинність платити йому щоліта данину. Аби за збиранням данини було кому наглядати і було куди доправляти її, Дикушу авари залишать за собою: там стоятиме їхня турма і постійно перебуватиме каганів тудун.

— Коли анти, — сказав наостанок Таргіт, — зголошуються підписати з нами ряд на цих засадах, аварське сольство підпише його хоча б і зараз. В одному застерігає: інших поступок від нього уже не буде.

«Не на жарт вчепилися за Тивер», — подумав Світозар і глянув по черзі на кожного з князів: що то скажуть вони на ці аварські кондиції?

— Вимоги аварів лишаються смертельно згубними для Антії, — мовив, звертаючись уже до Таргіта. — Тому мужі її повинні добре подумати, перш ніж сказати остаточне «так» чи «ні». Свою одповідь дамо не раніш як через дві седмиці. Мова йде про втрату Дулібїї, отож у перетрактаціях мають взяти участь і дулібські мужі.

Авари на диво швидко пристали на це, щоправда, з однією умовою: за цим разом не вони прибудуть у антський табір підписувати ряд чи казати, перетрактації перериваються, анти об’являться у їхнім таборі.

По тих словах Таргіт поспішив одбути за Дністер. Мав докласти всіх, на які спроможний, старань, аби Дандал не вдався до глупства і не пішов громити тиверців, що лишилися на терені Тивері і чинять опір аварському ґвалту. Замирення є замирення, його слід витримати, аби не нашкодити конечній меті. А Світозар засів тим часом у своїм наметі з князями і сказав князям:

— Настав час остаточно визначитись, як поведемося з обрами. Узяв на це визначення цілих дві седмиці, аби добре обміркувати свій рішенець і діждатися, між іншим, когось із дулібів, довідатися, як поставляться вони до нашого наміру підписати з обрами ряд на засадах, що їх чули тільки-но. Аби не було з цього приводу небажаних розмов чи й ворохобні, питання війни чи миру з обрами мають вирішувати не лише князі, а й вої усіх ратей, хоча б і устами своїх привідців.

Скликати радних, розкиданих по всіх усюдах, не так уже й легко було. Та ще важче виявилося домовитися з ними. Князь Радим послав своїх нарочитих не лише в Дикушу, а й у Черн, до якого з боку уличів можна ще проникнути, і наскликав стільки радних, що за ними голосу не можна подати. Вимахували мечами й грозилися, грозились і кричали:

— Ні і ні! Це з якого ж часу сини Троянові не стали єдині? Не встигло замоложитися небо, як уже злякалися, у кожного своя шкура заговорила. Ганьба! Зрада й ганьба! Не торгувати, землею дідів і прадідів, боронити треба її.

— Якою силою? Чи не бачите: обри затопили своїми турмами вашу землю, потяли до ноги дулібів.

— Сили нам ніколи не бракувало. Треба зуміти поставити її супроти обрів та мудро скористатися.

Світозар сподівався: хто-то, а тиверці мають послухатись його, і силився вгомонити їх.

— Чи я не так само, як ви, вболіваю за нашу Тивер? Чи мені не гірко і не боляче поступатися її незалежністю? Збагніть, наше замирення з обрами не триватиме вічність. Усі тиверці і ви дуліби, спроможні тримати меча, не залишаться під обрами; підуть у землі уличів, древлян, втікичів, росів і гуртуватимуть купно з сими племенами рать, а збереться вона — знову рушимо на обрів. Вони довго не триматимуть тут таку кількість турм, як нині, змушені будуть податися за гори. Ось ми й поженемо тоді решту, повернемо Дулібію — дулібам, Тивер — тиверцям.

— Марна сподіванка! У ярмо легко впрягтися, вилізти з нього завжди було сутужно.

Князь Велемир помітив: незгоду і гнів виголошують переважно тиверці, і вийшов перед усіх.

— Опам’ятайтеся, братіє! Опам’ятайтесь і збагніть: зараз наша сила може не здолати обрів. Що буде, коли не здолає? Адже усі ми поляжемо в січі, а на люд наш — не тільки на тиверський, і на той, що поза Тивер’ю, — надінуть вериги. Чи заверижені зможуть піднятися колись і звільнити себе? Доки лишаються нікому не підвладні поляни, древляни, уличі, втікичі, росичі — така сподіванка є, не будуть вони вільними — не буде й сподіванки.

—