Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

— Це ви так вважаєте. А що думають уличі, втікичі; що скажуть, коли прибудуть, древляни?

Радні загомоніли. Спершу тільки сперечалися між собою, далі поділилися на два гурти та й заходилися напирати один на одного.

— Князь правду каже, — стали на бік Велемира поляни, а вслід за ними й уличі, — буде половина землі Троянової вільною, буде й сподіванка, що стане вільною вся вона.

— Псові під хвіст твого князя і його правду! Най сам надіне аварські вериги та скуштує, які вони, а не нам радить. Теж знайшлися мудрі, чужими руками жар хочуть загребти.

— Ано, не дозволимо!

Велемир встиг завважити: втікичі вагаються, може статися, що в критичну мить перейдуть на бік родаків своїх. Як на те, стольник Світозар підвівся і зажадав тиші.

— Єдиної думки, бачу, немає. Доки не потягнемо жереб, не домовимося, як бути з обрами.

— Ано, інакше не домовимося! Вели, стольнику, стати вряд і брати жереб.

— Стривайте! — вийшов перед усіх київський князь. — Брати можна, та на яких засадах?

Радні притихли, розглядаються, питаючись один у одного: що він хоче сказати цим?

— Ви загадалися, бачу. І недаремно, братіє. Рада мужів — не збіговисько випадкових людей, як дехто думає. Коли вже ми стали на мислі: долю угоди чи розбрату з обрами має вирішити рада мужів, то не станемо, ж ми кликати їх з усіх вервей землі Троянової, як те робили в мирну годину? На боролищі долю земель наших мають вирішувати мужі ратні і тільки ратні.

— Ано, так завше було, так має й бути!

— А коли так, то жереб хай тягне стільки мужів, скільки тисяч виставило кожне князівство на січу.

— Мудро! Хай буде так!

— Усі згодні з сим?

— Усі!

— То на тому й станемо. Стольнику, — обернувся київський князь до Світозара, — тобі яко однаково вболіваючому за долю всіх земель доручаємо довершити почате — одібрати радних, і хай кожен із них візьме жереб та укаже нам нашу путь у прийдешнє. Тягти ж жереби будемо тоді, як прибудуть радні від дулібів та древлян.

Настав час сподіванок, а відтак і відчутного примирення. Тиверці та втікичі сподівалися, що вони візьмуть гору, поляни, росичі та уличі — що вони. Отож одбирали радних і збуджено гомоніли, ждали радних від древлян, дулібів і знов гомоніли, нерідко жартували й сміялися жартуючи. А полічили кинуті в посудину, що її тримали лічці, жереби, і знов примовкли: жеребів, що ратували за угоду з обрами, виявилося стільки ж, скільки було їх проти угоди.

— Що скажеш на це, стольнику?

— А те скажу: іншої ради немає; тепер долю січі чи миру з обрами має вирішити жереб князів.

— Їх чотири, негоже так!

— П’ятий най буде стольник.

— Ано! П’ятим хай буде стольник. Пристаємо на це!

Тиверський князь не став перечити. Одне, ніяких інших гадок не міг відшукати на той час у мізках, а друге, певен був: більшість князів за ним потягне руку. Світозар яко брат не піде супроти брата і Славомир яко небіж також не піде.

На тому став, тим і тішив себе, поки старійшини роздавали князям жереби (кожному два: білий і червлений), визначали час на роздум, затим підходили й одбирали в кожного один із жеребів.

Який хто кидав, радним не видно було. Тоді вже довідалися, як висипали їх із охоронниці та показали всім: за угоду з обрами на кондиціях, що їх запропонували вони, вкинуто три жереби, за січу — два.

— О нещасна земле моя! — вхопився за голову князь Радим. — Яких безліть зазнавала ти впродовж віків і яких зазнаєш ще! Хто ж це зрадив нас? — кинув дикий погляд на кревняків своїх. — Ти, Славомире?

— Ні, вуйку. Я і рід мій з вами.

— То хто ж? Ти? — обернувся до Світозара. — Невже ти?

— Не я, брате. Справедливість віддала свій жереб за сумну долю нашої Тивері. Що вдієш, коли так треба.

Радим мінився в лицях, як лик земний, по якому пробігають хмари.

— Віднині ти не брат мені. Чуйте і знайте, мужі: віднині він не брат мені, а вам не соратник. Гнів і прокляття на його голову! Гнів і прокляття!

А мужі ширили з великого дива очі і мовчали: вони усе ще не вірили, що це могло статися.

Всі інші, визначені домовленістю про замирення, дні пішли на погамування пристрастей. Силкувався погамувати біль образи, що її кинули прилюдно в вічі, й стольник Світозар. Не йшов між князів, не вдавався до трапез, як вдавалися, передчуваючи замирення, інші. Відсиджувався в наметі і думав та краяв серце невтішними думками. Може, слід було розкинути думкою і щось інше відшукати для роду свого, в усякім разі, не таке пагубне і вбивче? А що можна відшукати, коли земля Троянова знекровлена і пошматована? Лиш сила могла б переінакшити її долю, а коли сили бракує, лишається одне: вдатися до розуму й перехитрити супостата.

Який жаль, що не всі це розуміють, а через те нерозуміння можуть накоїти ще більшого лиха. Що, коли обри передумають опісля і скажуть князю Радиму, іншим братам, що залишаться при князеві: «Знімаємо з вас цю повинність — платити нам щоліта данину, коли зголоситеся взята на себе іншу — ходити з нами в чужі землі і добувати хліб мечем та сулицею?» Тож он яка ганьба буде: брат піде на брата, може обернутися так, що та переміна стане погибеллю для всіх слов’ян. Яко покликаний стояти на сторожі миру і благодаті в своїй землі, мав би подбати, аби, уберегти її від такої згуби. А як подбає? Що вигадає? Наполяже, кола складатиме з обрами ряд, аби там було й таке: замиряючись, анти, як і авари, обіцяють не причиняти один одному лиха, не робити, будь-яких, навіть невинних набігів? А чи потрібне це антам, коли вони для того й замирюються, щоб зібратися з силою і вигнати в недалекім часі аварів з отньої землі?

Не потішили стольника й вісті, що їх привезли з Дулібії. Волин не впав ще, одначе не впав виключно тому, що ханич Форисин кинув ліпші свої турми супроти древлян і тих решток дулібів, котрих Мезамір вів купно з древлянами в поміч стольному городу. Йде між тими і другими січа, і чим завершиться вона, ніхто