Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

— То це з твоєї намови князі повеліли спинитися по цей бік Бугу?

— Ні, не з моєї. Я всього лиш мислю, що це буде не на гірше.

— Може, й так, хоча й незручностей випаде на нашу долю немало. Обживати доведеться пущу.

— Готової землі, Данку, ніхто нам не дасть. Так чи інак, доведеться обживати пущу.

II

Суперечки не виникло на раді, принаймні такої, як сподівалися. Князь Велемир яко господар вийшов перед усіх і сказав:

— В смутні часи годиться, братіє, являти розум і терпіння, а не свавілля і гнів. Тож вчинимо так: хай виходить на чільне місце найстарший і вершить раду згідно з нашими законами і поконами.

Найстаршим виявився князь уличів Богодар. Князює він не так і давно, по смерті вітця свого князя Зборка, та є третім у княжім роді спадкоємним сином і має вже за плечима більше, ніж будь-хто з присутніх тут князів, літ. Тому саме на його долю й випало вершити раду.

З незвички чи з якоїсь іншої причини (досі так складалося, що князям уличів, як і древлян, не випадало бути чільними) Богодар непевно всідався на визначене йому місце і ще непевніше почував себе, коли настав час звертатися до радних. А все ж упокора духу, хай і звільна, прийшла до нього.

— Невеселі часи переживаємо, братіє тож невеселою буде й бесіда наша. Маю ось оповіщати вам і засвідчувати своїм оповіщенням: немає вже серед нас князя-привідці Келагаста, відпали по січі з обрами землі дулібів і тиверців, змаліла на силі донедавна дужа і грізна для сусідів земля Троянова. Та живий про живе думає, подумаймо про це і ми.

— Ано, — підтримав його стольник Світозар, бажаючи, видно, прискорити перебіг подій. — Змаліла земля, змаліла на силі рать, та не вичерпав себе дух вольності в людові слов’янському.

— І я кажу: не вичерпав. Маємо подбати на першій по замиренню раді, як збудити його, на що уповати, кличучи люд збудитись. Гадаю так собі: передусім маємо домовитися, чия земля буде віднині чільною на троянах і чий князь — князем-привідцею для всієї раті. Узаконити свій рішенець на раді князів ми не зможемо. Князя-привідцю, як і чільну землю, може проголосити лише віче. Та перш ніж виходити на нього, маємо поміркувати добре, аби було з чим виходити перед люд вічовий. Чи є в цих моїх мислях слушність?

— Є, є!

— То з цього й почнемо раду. Най кожен вийде і скаже, які має в даному разі мислі.

Князі примовкли. Спершу блудили тільки очима; далі закрутили й сідницями. Світозар примітив те і попросив слова.

— Мені, мабуть, найбільше личитиме висловитися з цього приводу першим. У мене немає ані дружини, ані землі, ніхто не запідозрить, що хочу виговорити для себе якусь вигоду. Отож слухайте, що скажу. Віднині чільною землею на троянах може бути одна земля — Поляно-Роська, а князем-привідцею для всієї раті — князь Велемир. Хочете почути й докази?

— І без доказів ясно, — подав голос князь втікичів Славомир.

— А мені — ні, — тут-таки вихопився древлянський князь. — Нашим найвірогіднішим супостатом були й лишаються обри. Чому б чільним князівством, як і чільним князем, не бути в такому разі князівству і князеві, які сусідять із ними?

— Тобто древлянському? — не без єхидства уточнив Славомир.

Дехто тільки осміхнувся на те, а дехто ладен був уже взяти сперечальника й на глузи. Та древлянський князь встиг випередити таких:

— Не блазнюй, князю втікичів. Я не себе, а уличів маю на оці.

Така річ не могла вже видаватись якоюсь там абищицею, тим паче, що князь уличів возсідав на місці привідці ради і ні пари з уст.

— Бачу, потрібні докази, — не став зволікати Світозар. — Тож слухайте їх. Не хтось інший, саме поляни укупі з росичами та втікичами мають найбільш чисельну і спроможну стинатися з таким супостатом, як обри, дружину і ще чисельнішу можуть зібрати в разі потреби ополченську рать. А се найголовніше у нашім поєдинку з обрами. Другий доказ. Князь Велемир нічим ганебним не явив себе ані в перетрактаціях, ані на боролищах. Саме його розумне слово і твердість духу допомогли нам завчасно визначитись і вибороти в обрів мир та злагоду. Дбаймо не про гординю. Дбаймо про інше: аби була вільною земля наша і не зникнув, поглинутий чужинцями, люд нашої землі. Хто в ній чільний, хто не чільний — байдуже, важливо, аби всі були рівні.

І знову князі не поспішали зголошуватись. Ані ті, що були на боці Світозара, ані ті, що перечили йому.

Тоді заговорив князь-привідця на раді — Богодар.

— Стольник Світозар розумні речі говорить, братіє, і мені здається, від цих речей його не варто відмахуватись. Коли вже сталося так, що немає серед нашої содружності ані Дулібії, ані Тивері, чільним князівством у землі Трояновій має бути Поляно-Роське. А проте, коли вже бути до кінця щирим, хочеться внести в речницю стольника і одміну. Я нічого не маю супроти князя Велемира. Та чи не ліпше буде, коли вийдемо на віче з такою речницею: хай чільним князівством на троянах стане віднині Поляно-Роське, а чільним князем — стольник Світозар. Ми вже пересвідчились на діяннях князя Келагаста, яка то згуба, коли чільний князь належить до родів чільного князівства. А стольник Світозар, коли вже говорити про достоїнства, чи не більше за всіх нас явив їх у ратних і нератних змаганнях з обрами.

— Княже, — поспішив заперечити йому Світозар, — коли це було таке, аби князем-привідцею був той, у кого немає ані землі, ані дружини?

— Є вся земля Троянова і є люд тієї землі, він і покличе при потребі під твою руку люд, подбає, аби мав і дружину, хоча б і ту, що прийшла купно з тобою із Тивері.

Світозар поривався сказати: «На чолі тої дружини стоїть брат мій, воєвода і княжич Данко», — та йому не дали можливості висловитись. Підвівся князь Велемир і сказав, звертаючись до Богодара:

— Мені, либонь, належить першому-висловитися з цього приводу. Тож і речу: княжич Світозар справді найдостойніший серед нас бути князем-привідцею всієї землі, най він і буде ним.

— Згода, згода! — пристали до його речниці князі, та не пристав на те Світозар. Тут-таки підвівся й запитав:

— А хто буде в такім разі стольником, коли я піду в князі-привідці?