Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

— Про недобитих теж не варто забувати, привідцю, — посміливішали терхани. — У Дикуші як сидів, так і понині сидить тиверський князь Радим, ті з наших, що поверталися з-під Волина, подейкують: знову поновлює заступ. Тут, на Тивері, гасає з кінними тисячами молодший брат його § завдає нам доволі відчутного урону, у Черні сидить інший княжий родак — воєвода Велемудр, а з ним ховається за стінами уся окольна Тивер.

— І те ще візьми на карб, — додали інші, — нам погрожують не лише з полуночі, зі сходу також. Одразу за Дністром стоять улицькі кінні тисячі й ждуть повеління, коли рушити на нас. Удар їхній, як і недобитих тиверців, буде ударом у спину. А то немало важитиме.

Дандала не втішила бесіда з терханами. Бачив, уже цих звідів досить, аби впевнитись: Апсих не так уже й мудро вчинив, пославши Форисина на Дулібію і її стольний город; схоже, що поділив турми на дві нерівні раті і тим самим надав антам можливість упоратися з одною, а затим і з другою. Форисин звідти шле гінців і просить помочі: дулібів, що заперлися в Волині, не встиг доконати, об’явилися древляни, а з ними — товписька піших дулібів, і тут, на Тивері, обступають їх звідусіль антські тисячі. Що ж робити? Зголоситися з кондиціями, що їх приніс від антів Таргіт, і замиритися? Пробі, то ж ганьба. Чи авари поступалися колись тим, чим заволоділи вже? Вітець завжди і всім казав: «Де побували аварські коні, та земля належить аварам». Як же може поступитися Тивер’ю, коли вона затоплена його тридцятитисячною раттю? Жарти хіба, тридцятитисячною!

Груди розпирала злість, і рука поривалася до меча, та спливали в пам’яті щойно почуті звіди і змушували гасити в собі тоті поривання.

«Усі застерігають. А чого? Мушу знати, аби бути твердим у намірах своїх і домогтися того, чого хочу».

— Послухи наші, звідуни є серед антів?

— Послухів немає, а звідунів послали.

— Повеліваю: довідатись, і то найближчим часом, скільки тих антів, що прийшли з полуночі, і скільки тих, що погрожують зі сходу. Це має зараз першорядну вагу. Ідіть і дійте, а Таргіта знов пошліть до мене.

Так буде найліпше. Доки його повірений у сольських ділах поратиметься з антами, він, привідця аварських турм, упорається з трьома найважливішими в сім поході ділами. Найперше — довідається, яка в антів сила. Друге, що вдіє, — пошле гінців до Форисина й повелить йому, хай залишить у спокої Волин і тих, що в Волині, й кине турми на древлян; коли не зможе погромити їх, хай стримає, сила у нього немала, аби впоратися з цим. А тим часом він, Дандал, вчинить третю і найзначимішу акцію: погромить до решти тих тиверців, що тримають ще в руках мечі, і посяде всю Тивер.

Не одкривався перед Таргітом помислами своїми, не мав навіть такого наміру — одкриватися, та радості сердечної, видно, не зумів приховати, а тим паче збуяності; Таргіт кинув на нього набитий за довгі літа позирк очей своїх і зачудувався.

— Дивуєшся, чого знову покликав?

— І дивуюсь, і радію, привідцю. Не інакше як є втішні для всіх нас вісті.

— Ні, старче. Є всього лиш втішна мисль. Аби примусити антів бути зговірливішими на перетрактаціях, затягни їх, і по можливості надовше.

Таргіт не поспішає казати: «Гаразд», як не поспішає й лякатися того, що повеліває Дандал.

— Коли привідця наших турм намислив піти стопами вітця свого — пошити антів у бевзі і тим самим узяти над ними гору, то, може, він і мені, котрий здійснюватиме його волю, сказав би, що ховається за цим його умислом.

— Дуже багато, Таргіте, — зважився поділитися деякими з своїх замислів. — Перш ніж сказати тобі, пристаю чи не пристаю я на вимоги антів, маю знати, скільки їх. Отож до того, що виголосив тільки-но, буде ще одне повеління: пильніше приглядайся, скільки з київським князем привідців, хто вони. Не завадить, коли супровід твій робитиме те саме серед підлеглих антських князів. Підлеглі завжди бувають довірливіші і доступніші, ніж привідці.

Таргіт посідав у каганаті те саме місце, що й Світозар у Києві: нарівні з каганом, а тим паче у відсутність кагана, мав вирішувати справи війни і миру. Та що вдіє, коли у вершителі долі родів аварських пнеться найстарший каганів син, привідця походу і найвірогідніший каган у не далекім часі? Має прислухатися до його повелінь і вибирати щось середнє між істиною і повелінням.

— Я цілком згоден з тобою, сину мудрого серед мудрих вітця: на те, щоб пересвідчитися, скільки антів, потрібен час. Та як затягнемо перетрактації, коли анти сказали вже: або — або? Лишається єдине: висунути інші кондиції. Якими вони можуть бути за цим разом?

— Це вже ти думай.

— Я думав, достойний, та ба, нічого втішного не спливає на думку. Хіба на таку підемо поступку: Дулібія хай буде неподільно наша, аварська, а Тивер платитиме нам лише данину. В усьому іншому дозволимо їй бути непідвладною: мати своїх князів, свої покони і закони.

— Ні. Про це забудь, такого і в мислі собі не бери. Був аж надто твердий у намірах своїх, одначе й Таргіт не мав куди відступати.

— Достойний, — усовіщав Дандала, мов пустотливого сина. — Чи в тих, що платять данину, важко забрати згодом і все інше?

Мабуть, певен був, не сьогодні, то завтра Дандал піде й на ці поступки. Дивився на нього вичікувально і ждав.

Минув день, минув другий, третій пішов, а від аварів ані сольства, ані нагадування через нарочитих, що перетрактацій більше не буде.

«Усе ще міркують, якого берега триматися їм у розмові з антами, — питав сам себе Світозар, — чи, навпаки, надумалися й кладуть край усяким розмовам? Повинні б сказати, що не можуть погодитися з кондиціями антів і кладуть край перетрактаціям… А втім, від кого я сподіваюся чеснот?»

Князі хвилювалися вже: чи не водять їх обри за ніс? Доки сидять тут, у таборі київського князя, та ждуть на аварське сольство, там, за Дністром, гляди, гуртується супроти їхньої раті сила, спроможна завдати несподіваного удару. Треба б бути вже серед своїх воїв, подумати, як боронитимуться, коли підуть. Мати ратників в одному, другому, десятому місці й удавати, що погрожують обрам звідусіль, — одне, а погрожувати по-справжньому — зовсім інше. Може, час зосередити свою