Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя - Яцек Денель

Для молодого чоловіка з доброї родини настали цілком добрі часи; подейкують, ніби королева збирається завдати удару карлістам, конфіскуючи й розпродуючи церковні землі — не залишається нічого, тільки інвестувати. Йде поголос також про копальні римської епохи, де начебто є величезні поклади різноманітних металів, а інформацію про них можна, як кажуть, купити зовсім недорого. Ну, і, звісно, залізниця.

Генеалогічне древо роду де Ґойя, яке Тюхтій знайшов у дідусевому архіві, вимагає серйозних доповнень, але я вже знаю, що тепер, коли ґрандів у королівстві поновлено у правах, треба буде наш герб прикрасити титулом. Та хутчіш, поки не подорожчало.

Мені здається, що я не переживу цього великого, глухого бика: масу м’язів під складками жиру й обвислою шкірою, могутній скелет велетня і спогади про чергові тріумфи та перемоги, які до кінця горіли у цій старій печі: реальні полювання з королями й вигадані бої на арені, натурниці, трахані в кутку за підрамниками, на ходу, між одним рухом пензля і другим, бо фарба мала трохи висохнути, і Ля Альба, якої він ніколи й пальцем не торкнувся, але мигами та посмішками завжди намагався натякнути, що він був найбільшим коханням її життя; саме звідти, із тих правд та ілюзій, текли соки, які його довгими роками запліднювали й очищували; саме завдяки їм він виборсувався з чергових хвороб: жовтої лихоманки, анемії та паралічу. А в мені оселилася чорна жовч і проїдає свої коридори, як короїд у м’якій деревині.

Усі дні я проводжу тепер спокійно; кожні кілька місяців з’являється якийсь клієнт на картини батька: француз, англієць, німець. Купець, лорд, художник, мені байдуже — відколи навіть у путівниках Іспанією пишуть, що в мене можна купити щось із залишків після великого Ґойї, я не нарікаю на брак охочих. А який вишуканий церемоніал! Я ніколи не пускаю людей з вулиці; треба домовитися завчасно, на певну годину; служниця знає — якщо хтось виявляє впертість і каже, що саме виїздить з Мадрида, що ось-ось у нього диліжанс, вона мусить відмовити; так чи інак він приїде наступного дня. Я приймаю їх у бібліотеці й ніколи — в майстерні. Деякі, особливо художники, наполягають, що хотіли би побачити «робоче місце». Про це й мови немає. Я показую їм альбоми з рисунками — щоразу інші, бо регулярно бавлюся переставлянням сторінок, зміною черговості, розкладанням одних і складанням їх в інші. Показую картини — і старого, і чужі. Ґравюри. Вони прицмокують, захоплюються, а потім починається торгівля. «Не для продажу» — кажу я. «Не для продажу. Ця теж не для продажу. І ця ні». Врешті-решт, одурманені, вони беруть якийсь рисунок, який я набазграв з нудьги тиждень тому, і платять за нього золотом. Переконані, що здійснили вдалу оборудку.

Авжеж, я досі іноді рисую. Трохи олівцем, трохи пером. Не малюю. Я не маю для цього ні сил, ні потреби — все, що я мав намалювати, вже намалював колись на стінах, яких я тепер узагалі не бачу. Будинок стоїть порожній і я полюбляю уявляти собі, як узимку вода підмиває мляві стіни з дешевої, сушеної на сонці цегли, як пліснява розквітає на обличчях відьом, як чорні лінії тріщин уперто, ніч у ніч, бо це нічні мандрівники, долають шлях з одного краю картини на другий, як шматки тиньку відпадають і лежать на підлозі, за комодом, за диваном. Чийсь палець, обривок брунатної хмари. Феліпе давно помер, Маріано не їздив туди ні коли діти були малі, ні вже по смерті Маріаніто, мого спритного улюбленця, який вчасно викрутився, ні коли Марія стала доросла; Консепсьйон каже, що там неможливо жити, що там як у трупарні, як грати на скрипці на бойні. Вона думає, що коли грає на скрипці, коли їсть де-небудь, хоч би де на світі, вона їсть і грає не у трупарні і не на бойні.

Але навіть якщо я не малюю, то досі вигадую картини та їхні назви. Віслюк у фраку (я виразно бачу його темні вуха і задоволені, тупі оченята), що підсипає запліснявіле зерно полинялим півням — це Маріано, який силкується зловити якогось підтоптаного ґранда, щоб викупити в нього за рештки майна якийсь титул; але півні не дурні, і поки котрийсь із них погодиться продати свій червоний гребінець, кожен встигне наїстися досхочу і почвалати до другого віслюка. Бо віслюків ніколи не бракує. «Віслюків ніколи не бракує» — це гарна назва, але ще недостатньо гарна. Може, «Цих ніколи не бракує»? Ні, це виглядатиме, що ніколи не бракує півнів. Що також правда. «Ні перших, ні других ніколи не бракує». Занадто довго. Або так: «Вони не подарують» — дві відрубані голови на палях, одна вгризається в другу. Я спостерігав це всю свою молодість. Милий дідусь, що висмоктує шпик із дрібних кісточок — а на порозі товчуться нові діти. «Дозвольте дітям приходити до мене». Добре, правда?

Іноді мене дивує точність, з якою я бачу нові картини — майже як тоді, давно, коли «Колос» постав переді мною в найменших деталях, але інакше. Тоді я мав загальне бачення, тепер бачу кожен рух пензля; я бачу точний відтінок фарби і знаю, як його отримати; вибираю товщину пензля — іноді мені сняться мої улюблені пензлі, якими я малював у Квінта, особливо один, майже цілковито стертий, бо тиньк швидко з’їдає щетину, до самого кінчика вкритий корою засохлої чорної фарби — я знаю, як вести рукою, накладаючи білу фарбу на спітніле чоло старця, як отримати рум’янець із поєднання цинобри та рожевого, не юнацький, а саме старечий; бильце стільця, на якому сидить цей ласун кістками — кожен полиск, кожна тінь, я все бачу, все. І цього мені цілком достатньо. Мій син, моя невістка, моя онука переконані, що я проводжу день упорожні, що в моїй голові гниють застояні води, в яких нічого не відбувається — але вони й поняття не мають про те, що народжується в голові від довгих років безруху, від зогнилого осаду;