Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя - Яцек Денель

Я малював дві години, а може, чотири, а може, п’ять — все ще була ніч і у вікнах по обидва боки Сатурна я бачив таку саму темряву, як та, що простягалась у нього за спиною; далі була його хвороба з ножем у руці й чорний цап, що зачарував молоду послушницю, і чергові сцени, відокремлені одна від одної чорними вікнами та темрявою у відчинених дверях; я йшов навколо купи меблів, уздовж стін, із канделябром у руці, й придивлявся до кожної з цих картин, до чергових частин великої темряви, яка огортає світ, чоловіків, жінок, дітей і демонів, у якій ми гніздимося, через яку продираємося, наче кроти й підземні привиди — наскільки бачить око чорнота, суцільна чорнота. У залі, в передпокої, на сходах. Те, що в білий день мало барви, тепер рівномірно чорне, хоч і з розмаїтими відтінками: там, куди крізь вікна падало світло тонкого загостреного місяця — синювате, там, куди доходив теплий блиск свічок — коричнювате. Над чорними сходинками парадних сходів — чорна балюстрада, вище — чорні полотна в чорних рамах, що коштують чимало чорних дублонів і ще більше чорних реалів і мараведів. І — на тлі високого вікна з видом на чорноту — велика чорна голова на чорному постаменті, округла, наче гарматне ядро, тверда, наче бичача голова, з широким чолом, яке відіб’є будь-які удари, яке пробивається крізь життя, розкидаючи навсібіч усе та всіх, з іще глибшою, іще більш смолистою чорнотою під аркою надбрівних дуг, із цілком порожніми очима, бо дивляться лише в себе, всередину.

Цього йому й потрібно, цього йому завжди було потрібно: роззирнутися довкола. Він був не лише глухий, а й сліпий, тож настав час комусь, урешті-решт, відкрити йому на це очі. Я відклав канделябр. На щастя, Маріано зекономив і замість того, щоб заплатити скульпторові, наказав лише пофарбувати ґіпс так, щоб він виглядав, як справжній мармур, завдяки чому голова легша і її може підняти з постаменту навіть дещо огрядний п’ятдесятирічний чоловік.

Я впевнено схопив її, зрушив із постаменту і, коли вона вислизнула, перенісши всю вагу на мої руки, я ледве втримався на ногах — але казав собі, що впораюсь, адже я призвичаєний, я носив цей тягар десятиліттями, ще й трохи зараз поношу.

Спочатку я зносив її вниз — шкода, що не міг одночасно тримати і голову, і свічки; рухався дуже повільно, уважно пробуючи ногою, чи не стану на якусь кинуту миску або патик, чи не зачеплю боком стільця або клямку, бо не хотів розтовкти голову, хотів їй лише показати цілість. Тепер, коли вона доповнилась. Я знав ці картини напам’ять, вона й так дивилася очима, яким не було потрібне світло, аби що-небудь помітити; тож ми просувалися в цілковитій темряві й тиші, якщо не рахувати шарудіння гілок об черепицю у другому крилі будинку.

Ми обійшли всю залу на першому поверсі, бачили, як Злий шепоче у вухо, і порожніх людей, які вірять лише славі, кокотку, перетворену на плакальницю, та чорного цапа, що спокушає дівчину з муфтою, хворобу й ненатлого Сатурна. Перед ним ми стояли найдовше, так довго, що я мусив відкласти свою ношу на стільницю комоду (за мить до того, як так ударився ліктем об його гострий край, що мені вдовж руки пройшов струм і я мало не випустив голову). Я задихався. «Але ж ти і йолоп, — казав я собі, — ти маєш клепку в голові, Хав’єре? Усі подумають, що ти геть здурів». Але я не для того провів тридцять років, якщо не довше, уві сні, щоб нині перейматися тим, що скажуть чи, точніше, що сказали б люди, якби побачили мене тут, отця сімейства, шанованого громадянина, який посеред ночі, у замащеній фарбою сорочці тягає по дому шматок ґіпсу. Ґіпсу, що вдає мармур. І, до того ж, із цим гіпсом, що вдає мармур, розмовляє.

Найважче було на сходах; із кожним кроком важче. Однак усе вдалось і ми залізли на другий поверх.

Тепер уже було світліше. Не світло, але світліше — і я бачив між процесією інквізиції та пурпуровим плащем богині, що ширяє над полем бою, світанок — він народжувався над синім Мадридом і висвітлював протилежну стіну; я поклав голову на перший-ліпший стілець, сам сів поруч і дивився, ми дивились обоє на тих двох, що грузнуть по коліна в густому болоті й періщать одне одного мотиками.

Аж тепер я помітив, наскільки вони між собою схожі. Ті самі грубі брови, бакенбарди, короткі поли курток, зав’язаних на широких плечах; вони були відображеннями один одного, поєднаними в боротьбі — однакові на зріст, відрізнялися тільки одним — віком. Але той, що був молодшим, із часом уподібнився до старшого. Я промовлятиму його словами і довідаюсь про його таємниці, а в його голові, коли він засне, з’являться точнісінько ті самі привиди.

Ми навіть не роздивилися решту картин; я схопив голову упевненим рухом і встановив її на постамент між поверхами, де й було її місце.

Восени Товстуну полегшало; він припинив безперестанку фарбувати й зафарбовувати стіни, дозволив Феліпе поскладати всі цебра, відра, палітри та пензлі, а сам стежив за здоровилами, які розставляли меблі на свої місця, а потім за прибиральницями, яких переконав прибрати зали на першому та другому поверхах. Тож, якщо не зважати на огидні сцени на стінах, які й далі жахають і яких він не дозволяє ні зафарбувати, ні навіть затулити, будинок знову набув нормального вигляду. Хоча Консепсьйон досі відмовляється їздити туди на літо і навіть на одноденні виправи з кошиками для пікніка й інструментами, щоб пополуднювати над рікою і помузикувати ввечері.

Не те щоб він був цілком здоровий — зрештою, чи був він узагалі здоровий коли-небудь? Але разом із минущим часом я мушу більше займатися власною родиною