Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя - Яцек Денель

І навіть якщо не вірити словам, були ще рисунки. Між рядками, на марґінесах навколо підписів: миска цирульника, хорт, дробовик і мисливська торба, з якої вилазять заячі лапки, змія, хліб, сир і пляшки, розкладені на килимку, але передусім тіла: іноді тіла чоловіків і жінок, але найчастіше самих чоловіків, скорчених у найогидніших позах, що паруються, як тварини. У деяких я міг його впізнати: бакенбарди, буйне волосся з проділом посередині, іноді коротше, іноді довше; я бачив, як він старішає, як його рисоване тіло стає щоразу більш обвислим і широким, щоразу більш схожим на вгодованих старих борсуків, вовків, ведмедів. Я також упізнавав і того, з великим орлиним носом і густими бровами. І його метаморфози.

Пригадав його базгранину з Бордо: хтивий бик із крилами метелика. Чи міг я подумати колись, що він нарисував самого себе?

Я був знічений, немов увійшов до спальні й бачив його, голого, на тілі іншого чоловіка, що спітнів і важко сопів — і тоді, сидячи перед шухлядками відкритого секретеру, вдивляючись у їхні вкриті патиною ручки, я пригадав, що колись давно уявляв собі цю сцену багато разів: як я вбігаю до спальні з рапірою, як із люттю встромляю її в широку спину, згори, біля плечей, зарослу рідкою щетиною, а внизу гладку, немовби вона спонукала до удару. Тепер я не відчував у собі ані люті, ані огиди, ані бажання вбивства, а лишень подив, нудьгу і щось схоже на сором.

Як і тоді, коли Ґумерсінда сказала мені, що його останні слова звучали так: «Любий Мартіне, я йду…».

Позавчора покоївка розбудила маму пізнього вечора; вона привела Феліпе, який щойно приїхав із Квінта-дель-Сордо; він наполягав, що справа надзвичайно термінова і «хазяїн буде дуже злий, якщо він повернеться з порожніми руками»; батько наказав витягти всі папери, які залишилися після дідуся, «особливо ті з них, що найбільш приховані, все, що знайдеться на дні шухляди, і, зокрема, листи»; послали також за мною, на щастя, я ще не спав, бо в нас затягнулося музикування (прийшли нові ноти, цього разу з Відня, і весь вечір ми підбиралися з Консепсьйон до нової сонати, а потім засіли за віст і фараон), тож я поїхав до будинку дідуся і провів добрі дві години, перетрушуючи шафки, полиці й різноманітні шухляди в пошуках усього, що могло знадобитися батькові; я пішов спати посеред ночі, запилений і втомлений. Лише вранці — чи точніше було би сказати, в обід — я самому собі поставив питання: навіщо? Навіщо зненацька, поспіхом, переносити документи тридцяти- чи сорокарічної давності? Але тоді, посеред ночі, замість відповіді мені достатньо було переляканого погляду Феліпе, який щомиті повторював: «Хазяїн чекає, хазяїн буде дуже злий».

Із віком треба, мабуть, звикнути до дивацтв чужої старості; тим легше буде потім звикнути до дивацтв власної.

Ця картина мусила десь бути — і вона була, привезена з багатьма іншими на шлюб Маріано. Її забрали з Мадрида зовсім випадково, бо ж нікому не спало б на думку повісити її в кімнатах, через які ходитимуть весільні гості. Я пам’ятав, як він ховав її він мене, щоб я не побачив, чим займаються оті маленькі фігурки, і я пам’ятав, що він намалював її у двох однакових версіях, чого з ним ніколи не траплялось — я не переконаний, наскільки одна була точним відображенням другої, але знаю, що вони стояли поруч на двох мольбертах, а він сердився, що копіювання — це завдання для дурненьких дівчаток, а не для справжніх художників. Я також знаю, що одну він послав Сапатерові, а другу тримав до кінця життя у сховку, і навіть коли я успадкував усі картини під час поділу майна й робив опис, малюючи внизу хрестик і номер, оту одну-єдину він відклав з усієї купи вбік, тож вона до сьогоднішнього дня не фігурує в інвентарі.

Тепер, випорпавши її з якоїсь шафи, разом з іншими сценами, невідповідними для весільного дому, і розгорнувши сувій грубого брунатного полотна, я міг оглянути її детально, але досі нічого не розумів. Це був, як мені здається, дім божевільних, можливо, той сараґоський, у якому померли дядько і тітка Лусьєнтеси; можливо, відвідуючи їх молодим хлопцем, він надивився на ці типи, які багато років по тому намалював? Під висвітленою стіною, в якій високо маячить заґратоване вікно, крізь яке видно біле від спеки небо, роїться юрба напівголих чоловіків. Цього в шоломі з пір’ям і дерев’яним палашем цілує в руку окулярник із капюшоном на голові; той у короні і з ланцюгом, сплетеним, вочевидь, із витягнутого з матраців сіна, благословляє підданих; ближче, посередині, на землі, задом сидить іще один, він прикладає до голови бичачі роги — раз, удруге. Хтось інший стоїть навколішки і завзято молиться, хтось іще качається по долівці, щулиться й верещить. Мускулястий чоловік у трикутному капелюсі, який цілиться з неіснуючого дробовика, можливо, був солдатом, а можливо, мисливцем; одразу ж за ним — другий, згорблений, сідлає палицю-коня. Під колоною сидить чоловік, який, можливо, був колись шулером — за стрічку, що оповиває голову, він заклав карти, в руці тримає свічку чи берло і співає, співає із заплющеними очима.

Нічого з того я не розумів, не бачив жодного сліду, жодної стежки — аж раптом, загортаючи картину, щоб відкласти її до шафи, коли вже тримав у руці правий верхній ріг полотна, побачив, що скраєчку, у глибокій тіні, є ще дві фігури — двоє чоловіків. Один стоїть, широко розставивши ноги, напружений, повернутий задом, а другий навколішках перед ним, з чорною плямою голови під білою — а в темряві коричнево-бурою — плямою сорочки.

Я знав цих двох божевільних, я вже їх бачив нарисованими на марґінесах листів. Тепер той, що мав незайнятий рот, казав іншому: ми — божевільні.