Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя - Яцек Денель

«Хазяїне, до вас той самий пан, що й учора», — сказав Феліпе, з’явившись на порозі. Я відповів, щоб той запросив його до саду й посадовив під деревом на кам’яній лавці. Хай чекає, я зараз прийду.

«І як, — запитав чоловічок, коли я зійшов у садок, — ви знайшли?» Після чого підскочив до мене; певна річ, він не сидів на лавці, а ходив, тупцяв, підстрибував, щоразу затуляючись тісним плащем, бо того дня з боку міста віяв холодний вітер. Я сказав, що нічого не знайшов, а з листами батька нехай він зробить, що хоче, врешті-решт, це він їх успадкував. Мені вони не потрібні, що ж до дурниць, уміщених у деяких записках, кожному відомо, що Франсиско Ґойя страждав на важку хворобу, яка цілковито позбавила його слуху, а частково також розуму, тому траплялося, що навіть у листах він іноді писав найгірші дурощі, які диктували йому ми-молітні напади безумства.

Я не знаю, що він хотів мені відповісти, бо його так заціпило, що я зник ще до того, як він устиг озватись. Я пішов до кімнати і спробував знову взятися за роботу, але знав, що поки не зачиню і не прикрию секретери, безлад не дозволить мені працювати. На відкидній стільниці лежали вже тільки обривки, які знайшлися у схованці: чорна стрічка і порожній, складений кілька разів аркуш. Я розгорнув його — зсередини випав кучерик темного волосся з сивими пасмами; жалюгідний сентименталізм старого дундука; цікаво, чи він також прислав своєму полюбовнику таку стрічку на вічну пам’ять? Ні, адже це одна зі стрічок герцогині з її чорного портрету!

І тоді я побачив, що на папірці, всередині, як на відкритій долоні, там, де лежав загорнутий кучерик, написані батьковою рукою два короткі слова: «Ля Пепа».

Я впав на ліжко, як і стояв, в одязі. І в одязі прокинувся, невідомо через скільки годин — зрештою, було вже темно — маючи в очах цю картину, як і колись давно «Колоса», в найменших подробицях. І навіть не сполоснувши рота, я пішов рівним кроком до зали на першому поверсі; став перед дурнуватою сценкою із селянином-танцівником. Запалив свічку, приклав драбину, розмішав фарби. Кожна біла пляма і кожна чорна смуга лягали точно в тих місцях, у яких я хотів, затуляючи гори, підняті ноги та руки, шматки неба, траву, всю цю синьо-зелену дурнувату ідилію, в якій чоловік не нищить, не жере, не ґвалтує, не придушує, а підстрибує з посмішкою на простацькій пиці. Тонкощі півтіней я залишив собі на потім, а тепер черпав широкими пензлями з двох відер і накладав грубі шари блиску й чорноти: предковічний морок, із якого, видобуте променем пронизливого світла, виходить голодне тіло.

Чи є щось більше на світі, ніж твої апетити? Ти з’їв уже шістьох і поїдаєш сьому; час від часу ти перериваєш жування (в безкінечній темряві ще довго відбивається відлуння хрустких кісток передпліччя, фаланг пальців, що тріскотять у величезній печері під твоїм піднебінням, слини та крові, що ллються цілими відрами по рухливому язику), ти спльовуєш, голосно відригуєш і свариш безголове тіло, яке стискаєш мускулястими палюхами так сильно, що білішають фаланги, а дитяча шкіра тріскає і з-під неї витікає густа, світла кров: «Нездаро, розтелепо, нехлюю, тюхтію, — кажеш ти, — неробо, засранцю, паразите, смердючий ледацюго, імпотенте, хирляче, пестунчику, амебо, — кажеш ти, — помилко, смітюху, недоробку, випердку». Ти хрипиш і плюєш, і вгризаєшся вкотре аж по лікоть, тягнеш зубами кавалки м’яса, сухожилля, обривки шкіри. «Поглянь, як ти від’ївся, в тебе вигляд, як у баби, поглянь на свій грубий бабський зад, дупа, як у дівулі, і то з тих грубших, бийся, брикайся! А ти — нічого, ноги звісив, рук не маєш, голови не маєш, чим ти тепер нажерешся, ласунчику? Будь мужчиною! Будь мужчиною!»

І весь тремтячи, слинячись, ти трусиш мною, аж я б’юся ногами об твою велику напружену табаку. Що більше ти поїдаєш, то сильніше в тебе встає, проти цілого світу, проти всієї темряви, яку ти будеш душити і якою будеш володіти, і приборкувати, і поїдати. Ти трахнеш усе і всіх, без винятку, твоє сім’я — немов краплі кислоти для витравлювання мідних пластинок, там, де воно падає, в’їдається глибоко; потім ти ще набазграєш зо два портрети, купиш шмат землі, зжереш обід із чотирьох страв, уполюєш кілька куріпок і зайця, вирізьбиш дуже витончене «Капричо», завалиш покоївку, а одразу ж після неї чорнявку з трактиру, яка позувала тобі в ролі святої діви — тільки затулиш шматиною ікону Богородиці Сараґоської, а по дорозі ще вип’єш на ходу філіжанку шоколаду і накидаєш ескіз голови цесарки для натюрморту — і вже повертаєшся, завалюєш чорнявку, відгризаєш мені друге плече, посилаєш кілька ніжних листів до одного купця, вирвешся тільки на мить зі своєї сатурнічної майстерні, щоб запліднити дружину, після чого ще після смеркання закінчиш велику героїчну алегорію, посвистуючи сарсуелу і встромляючи за криси капелюха нові свічки, у міру того як догоряють попередні.

Бо все навколо тебе догоряє, витікає, стирається, старішає, а ти один, дедалі більше витріщуючи очі, задовольняєшся тим, що лише підвернеться під руку, все ще сильний і мускулястий, навіть якщо тут і там грубий, навіть якщо твої довгі, брудні патли та скуйовджена борода встигли посивіти; коли поблизу немає нічого, ти поїдаєш дітей, тому живеш майже безкінечно; і навіть коли ти, врешті-решт, падаєш і вибльовуєш не шістьох дітей, а лише одну, то виявляється, що вона була у твоєму шлунку надто довго, аби заволодіти блискавками та олімпійською вершиною. Ти випльовуєш старого чоловічка з подвійним підборіддям, який прокидається у слині й жовчі, пережований, але знову вцілілий, він невпевнено обмацує свої руки й живіт і йде, приголомшений. Немовби йому на роду нічого не написано.

Він заслужив (Lo