Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя - Яцек Денель

Нехай вас не введе в оману поважна довга борода й вистрижена тонзура: якщо це чернець, то він служить у чорних орденах, а аркуш, з якого він відчитує слова, вирвано не з требника, а з книги заклять і таємниць.

Жодну службу не слухали з таким завзяттям, як ці смолянисті слова, що викликали тривогу й огиду, але спивалися вони пожадливо: ці напівзаплющені очі, ці губи, що дрижать під вусами, червоні пульсуючі вуха, дрож, що пробігає під спітнілим полотном сорочки. Ось внутрішнє коло тих, що власною кров’ю скріпили присягу і були втаємничені в містерію — їхні широкі плечі ховають від натовпу карту й записані на ній знаки.

Ті, що стоять далі, бачать тільки наслідок: довгі покручені ноги, що виростають із черепа мага в білих шатах, прояв могутності, очевидний знак того, що під поверхнею причаїлися сили та паскудства, до яких доступ мають обрані.

Ті, що діляться силою, заразом стають слабкі, криві роги зраджують їх здалеку як обізнаних. Але до них на допомогу приходить художник, який — якщо навіть і не належить до таємного братства — не хоче виявляти їхньої таємниці. Він ураз замальовує великі роги білим, потім брунатною тінню, а там, де вони виростали просто зі збільшеного черепа, додає голову бороданя, що підносить очі до неба в німій молитві. Хто ж розбереться?

Я обшукав не тільки цілий секретер, а ще й кілька інших меблів, шафу в старій частині будинку, горище. Перебрав усе — зрештою, саме тут, а не в місті, він мешкав перед втечею до Бордо. Однак не міг знайти другої частини цього Листування; я послав до Мадрида Феліпе, який повернувся вранці з трьома кошиками зовсім непотрібних документів: старих рахунків від продавця фарб, полотен, пензлів і клеїв, листів із нагадуваннями від королівської канцелярії, документів із фабрики ґобеленів, запрошень, відмов, підтверджень, порівнянь цін на землю. Я навіть знайшов генеалогічне древо, яке борсук замовив у якогось вченого-історика і яке виявилося надзвичайно коротким. Але жодної сторіночки непристойностей.

Виснажливі ночі над картинами призвели до того, що якщо тільки мене щось захоплювало, я міг узагалі не лягати спати, а тільки працювати, поки голод, який мене підганяв, не був заспокоєний. Уже розвиднювалось, коли я вирішив придивитися до батькового секретера уважніше, ніж досі. Вийняв із нього всі папери, сувеніри, старі бляшані коробки з піском для листів, корки від пляшок, уривки шнурка, загострені пера, а потім далі: малі шухлядки, великі шухляди, все-все, поки не залишився суцільний скелет, що красномовно відкрив хованку і механізм її відкривання.

І саме там вони й були.

Згори лежав складений у кілька разів папірець, вкинутий явно пізніше; я вийняв його і відклав убік; під ним грубий стос дещо зітлілих, пошарпаних по краях листів, перев’язаний шматком шнурка, на самому дні — чорна стрічка.

Я розв’язав шнурок і взявся за читання. Зняв кілька сторінок згори і знайшов їхні відповідники зі стосу тих листів; вони були як довгі ряди ґудзиків і дірок, як зубці та виїмки в колесах механізмів, що чітко відповідали одні одним. Я поглянув на годинник — у мене було ще кілька годин, племінник Сапатера домовився зі мною про візит на полудень.

Лише тепер те життя, життя мого батька, принаймні та частина, до якої ми не мали доступу, набувала форм і барв. Довгі очікування на рідкісні зустрічі, спільне полювання, блукання лісами й тваринне злягання по наметах — трактирів і заїздів вони уникали, оскільки боялися, що хтось застане їх у ситуації, яку неможливо пояснити суддям будь-якого суду і яка навіть королівському живописцю та свіжоспеченому шляхтичу-ділку принесла б серйозні проблеми й ганьбу, якщо й узагалі не привела б на вогнище.

Батькові листи були брутальніші, сповнені непристойних жартів, карикатур, ближчі до землі та земних справ: їжі, грошей, речей, які треба залагоджувати, щоб життя тривало без проблем; Сапатер писав ніжно, як дівчина; я не уявляв собі, щоб широкоплечий чоловік із великим носом, якого я пам’ятав, немов крізь туман випадкових зустрічей і коротких перебувань у нашому домі колись давно, а тепер пригадав його собі за допомогою різних сюжетів вульгарних рисунків на марґінесах листів, міг так ніжно, навіть сентиментально добирати слова. Скільки ж там було сліз, сердечності, зітхань… і, водночас, майже в кожному листі щонайменше сторінка була присвячена найбільш непристойним описам того, що чоловіки можуть зробити один з одним, якщо дощенту зіпсуті й грішать проти своєї природи. Якби людина з такою холодною душею, як у мене, могла повірити в диявола, то, мабуть, тільки після прочитання такого листа, де після найніжніших слів і сентиментальних плачів з’являється фрагмент про жорстке трахання моєї шерехатої дупи або вилизування твого гніздечка коли ти береш мого кия з його двома лисими друзями аж до кінця, скільки влізе в горло. Я переводив погляд на другу частину стільниці, де батько тижнем пізніше, прочитавши все це, відписував про якусь давню позику та ціну пари добрих мулів у Мадриді; я не знав, як узагалі це збагнути, не знаходив ні слів, ні думок, які дозволили б мені примиритися з цим потоком лайна і нездорової блювотної солодкавості, яку один пристаркуватий чоловік посилав другому в ім’я якихось давноминулих шкільних мацань, що їх через свою слабку волю вони не могли зректися.

І ці роки. Довгі роки. Поруч із двадцятиразовим заплідненням власної дружини і бозна ще скількох животів, поруч із численними романами, вчащанням до борделів, залицянням до взятих у тавернах натурниць, затулянням святих образів у майстерні, — це окреме життя, пронизане найогиднішим з усіх гріхів. Можливо, він і був глухий — але чи ми дослухалися до нього достатньо уважно?

Я не прочитав усього; сповнений ніжності та зітхань лист, на середині якого виднілася велика світла незаповнена форма, докладно обрисована пером, досягнув свого; зрештою, за мить мав з’явитися молодий Сапатер. Я зібрав усі листи, перев’язав і