Дівчата - Емма Клайн

— Ну як? — запитала Сюзен, трішки посміхаючись. — Дико, так?

Донна вийшла до передпокою. Її передпліччя сяяли від липкого соку і вона тримала трикутник кавуна в руці.

— Вітаю, салют, — сказала вона, плямкаючи. Донна випромінювала дикість, неначе поганий запах, облямівка її сукні була пошарпана від того, що на неї наступали: якою недоречною вона була поруч з відполірованим журнальним столиком, чистими занавісками. Краплі соку кавуна падали на підлогу.

— У раковині є ще, — мовила вона. — Дуже добрий.

Донна вибрала чорні зернята з рота делікатно, двома пальчиками, а тоді змахнула їх у куток кімнати.

Ми були там не більше, ніж півгодини, проте мені здавалося, що набагато довше. Клацали телевізор — то вмикали, то вимикали. Проглянули листи на столику під стіною. Я піднялася по сходах слідом за Сюзен, задумуючись, де зараз Тедді. Чи чекав він досі, що я принесу йому наркотики? Тікі шумів у передпокої. Здригнувшись, я раптом задумалася, що знаю сім’ю Дютонів усе своє життя. Під фотографіями на стіні я розгледіла смугу шпалер, які вже почали облюплюватися, крихітні рожеві квіточки. Брудні відбитки пальців.

Я часто згадуватиму той будинок. Як наївно я переконувала себе, що це простодушна розвага. Я була нерозважлива, хотіла відвоювати прихильність Сюзен, почуватися, неначе ми знову об’єднались проти всього світу. Ми рвали крихітні стіжки в житті родини Дютонів, лише щоб вони глянули на себе інакше, нехай навіть на мить. Щоб вони відчули легке потрясіння, спробували пригадати, коли посунули взуття чи поклали годинник на комод. Я переконувала себе, що в цьому немає нічого поганого, вимушена перспектива. Ми робимо їм ласку.

Донна була в спальні батьків, довга шовкова комбінація натягнена поверх її сукні.

— Мені буде потрібен Ролс-Ройс о сьомій, — сказала вона, розмахуючи блідою тканиною кремового кольору.

Сюзен пирхнула. Я побачила кришталеву пляшечку на тумбочці біля ліжка і золотисті тюбики помади, неначе гільзи на килимі. Сюзен уже копирсалася в комоді, простромила руку в тілесні колготи і утворювала непристойні виступи. Бюстгальтери були масивні і схожі на терапевтичні, з жорстким дротом. Я підняла одну з помад і відкрила її. Вона мала помаранчево-червоний колір і запах тальку.

— О, точно, — сказала Донна, глянувши на мене. Вона теж схопила помаду, карикатурно зморщила рота, удаючи, що наносить її. — Треба залишити повідомлення, — сказала вона, озираючись навколо.

— На стінах, — мовила Сюзен. Я б сказала, ця ідея пожвавила її.

Я хотіла заперечити: залишати помітки — це вже занадто. Місіс Дютон доведеться відчищати стіни дочиста, проте легкий слід, мабуть, залишиться назавжди. Але я змовчала.

— Картинку? — мовила Донна.

— Намалюй сердечко, — додала Сюзен, приєднуючись до неї. — Я сама.

На той момент я була вражена Сюзен. Було видно її безумство, несподіване відчуття зяючого в ній темного простору. Я не задумувалася, на що цей темний простір здатен, проте він лише подвоював моє бажання бути поруч.

Сюзен узяла помаду від Донни, однак ще не притиснула її кінчик до стіни, як ми почули шум на під’їзній алеї.

— Чорт, — мовила Сюзен.

Брови Донни піднялися, виражаючи спокійну цікавість: «Що буде далі?»

Вхідні двері відчинилися. Я відчула власний несвіжий запах з рота, прогіркле повідомлення про страх. Сюзен, здавалось, була налякана теж, але її страх був далекий і радісний, неначе це була гра в «Сардинки» і ми просто ховалися, доки нас не знайдуть інші. Я знала, що це була місіс Дютон, коли почула стукіт високих підборів.

— Тедді? — покликала вона. — Ти вдома?

Вони припаркували авто з ранчо трохи далі по дорозі, однак я була впевнена, що місіс Дютон звернула увагу на незнайомий автомобіль. Можливо, вона подумала, що це був друг Тедді, якийсь старший сусідський товариш. Донна хихикала, рукою затиснувши рота. Очі вирячені від веселощів. Сюзен зробила суровий вираз обличчя, щоб утихомирити її. Я чула пульс у вухах. Тікі потупотів по кімнатах на першому поверсі, і я чула, як місіс Дютон воркувала до нього, він у відповідь сильно позіхав.

— Агов! — окликнула вона.

Тиша, що настала, здавалась безумовно тривожною. Вона підніметься наверх, і що тоді?

— Ну-бо, — прошепотіла Сюзен. — Ушиваймося через чорний хід.

Донна тихо сміялася:

— Чорт, — мовила вона, — чорт.

Сюзен поклала помаду на комод, але Донна залишалась у комбінації, поправляючи бретельки

— Йди перша, — сказала вона Сюзен.

Вийти можна було лише повз місіс Дютон на кухні. Вона, мабуть, дивувалася з рожевої маси кавуна в раковині, з липких плям на підлозі. Можливо, лише почала вловлювати тривожність у повітрі, присутність когось чужого в будинку. Вона нервово махала руками біля горла, їй раптом захотілося, щоб її чоловік був поруч.

Сюзен побігла вниз по сходах, ми з Донною підганяли її ззаду. Ми створили гуркіт своїми кроками, коли проносилися повз місіс Дютон, мчали чимдуж через кухню. Донна і Сюзен реготали на все горло, місіс Дютон заверещала від переляку. Тікі почав гавкати нам услід, швидко і збуджено, мчав, ледь торкаючись кігтями підлоги. Місіс Дютон налякано позадкувала.

— Ей, — сказала вона тремтячим голосом вона. — Зупиніться.

Вона наткнулася на стілець і втратила рівновагу, звалилася задом на плитку. Я оглянулась, коли ми тупотіли повз неї. Місіс Дютон незграбно сиділа на підлозі. Від упізнання її обличчя напружилося.

— Я бачу тебе! — крикнула вона з підлоги, намагаючись випрямитися, її дихання було шалене. — Я бачу тебе, Іві Бойд.

Частина третя

Джуліан повернувся з Гумбольдта з другом, який хотів під’їхати до Лос-Анджелеса. Друга звали Зев. Він вимовив не зовсім чітко, проте здалось, що він назвав себе растафаріанцем, хоч Зев був білий, як молоко, із заплутаним помаранчевим волоссям, закладеним назад дівочою резинкою. Він був набагато старший за Джуліана, можливо, йому було тридцять п’ять, проте одягнений, як підліток: такі ж задовгі шорти з накладними кишенями, страшенно поношена футболка. Він обійшов дім Дена, оцінювально примружуючись, підняв статуетку бика, вирізану, можливо, з кістки, а можливо, і з бивні слона, а тоді поклав назад. Він придивлявся до фото Джуліана на руках у матері на пляжі, тоді пересунув рамочку на полиці, посміюючись сам до себе.

— Нічого, якщо він залишиться сьогодні тут на ніч? — запитав Джуліан. Неначе я була їхньою матусею.

— Це твій дім.

Зев підійшов, щоб потиснути мені руку:

— Дякую, — сказав він, — дуже мило з вашого боку.

Саша і Зев, здавалось, були знайомі і згодом вони всі