Дівчата - Емма Клайн

Донна дотягувалась і штовхала предмети з їх місця — невеличкі речі. Синю склянку з квітами пересунула на чотири дюйми вліво. Один пенні-лофер відкинула ногою від його пари. Сюзен не торкалася нічого, принаймні не одразу. Вона перебирала предмети очима, поглинала все це — обрамлені фото, керамічний ковбой. Від ковбоя Донна і Сюзен не могли стриматися, щоб не похихикати, я теж посміхнулася, хоч і не зрозуміла жарту; лише дивне відчуття в животі, холодність сонячного світла.

Того дня опівдні ми втрьох поїхали за продуктами зі смітників на чужому, можливо, Мітчевому, автомобілі, «Транс-Ам». Сюзен підкрутила звук на радіо, KFRC, «Біґ 610», К. О. Бейлі. Як Сюзен, так і Донна, здавалось, були сповнені енергії і я теж. Рада знову бути серед них. Сюзен під’їхала до заскленої передньої стіни «Сейфуей», добре мені знайомого, із зеленим похилим дахом. Тут моя мама іноді робила покупки.

— Час бабратися-баблятися, — зауважила Донна, що змусило її засміятися.

Донна перестрибнула через борт сміттєвого бака зі звірячою жадібністю, зав’язавши спідницю на стегнах, щоб мати можливість копати глибше. Вона увійшла в азарт, отримувала задоволення від того, що перевертала сміття, розчавлювала ногами щось мокре.

— Настав час здійснити невеличку подорож, — сказала Сюзен по дорозі назад на ранчо, голосно закликаючи Донну до нового плану.

Мені подобалось усвідомлювати, що вона думала про мене, намагаючись заспокоїти. Я помітила, що навколо неї витав розпач після ночі з Мітчем. Я вже краще знала, як привернути її увагу, як зробити так, щоб вона глянула на мене.

— Куди? — запитала я.

— Побачиш, — сказала Сюзен, упіймавши погляд Донни. — Це свого роду наша терапія, яка лікує все, що б не турбувало.

— О-ох, — сказала Донна, потягнувшись уперед. Вона, здалось, одразу зрозуміла, про що говорила Сюзен. — Так, так, так.

— Нам потрібен будинок, — сказала Сюзен. — Це перше. Порожній будинок. — Вона метнула на мене поглядом. — Твоєї мами немає вдома, еге ж?

Я не знала, що вони збиралися робити, проте ще тоді розпізнала нотки тривоги, тож вистачило розуму вберегти свій будинок. Я покрутилася на сидінні. — Вона там увесь день.

Сюзен розчаровано хмикнула. Але я подумала про інший дім, який може бути порожнім. І легко запропонувала його їм.

Я давала вказівки Сюзен, куди їхати, дивлячись, як дороги ставали дедалі знайомішими. Коли Сюзен зупинила авто, і Донна вийшла, щоб вимазати брудом перших дві цифри номерного знаку, я трохи стривожилася. Я зібрала всю незнайому відвагу, відчуття, що долає всі обмеження, і спробувала віддатись невідомості. Я замкнулась у собі незнайомим мені раніше способом. Це, мабуть, було усвідомлення, що я зроблю все, що захоче Сюзен. Дивною була думка — банальне відчуття, що я рухаюся за жвавою течією, а далі будь-що буде. Що все може бути так само легко.

Сюзен їхала необережно, проїхала повз знак «Стоп», замріявшись, на тривалий час відводила погляд від дороги. Вона звернула в мою вуличку, де ворота, неначе знайомі намистинки, нанизані на нитку одна за одною.

— Там, — сказала я, і Сюзен уповільнила швидкість.

Вікна дому Дютонів були затягнуті шторами. Брущаткою вимощена доріжка до вхідних дверей. Автомобіля під навісом немає, лише мастило виблискує на асфальті. Велосипеда Тедді в дворі не було, тож і він кудись поїхав. Будинок здавався порожнім.

Сюзен припаркувала авто на дорозі трохи далі, щоб воно було менше на очах, тоді як Донна жваво пішла до бічного двору. Я йшла слідом за Сюзен, але трохи відстала, човгаючи босоніжками по землі.

Сюзен повернулася до мене:

— Ти йдеш чи як?

Я засміялася, хоч була впевнена, що вона зрозуміла, яких зусиль це мені коштувало.

— Я просто не розумію, що ми робимо.

Вона підняла голову і посміхнулася:

— Тебе це справді непокоїть?

Я була налякана і не могла сказати, чому. Я кепкувала сама з себе, що дозволила своїм думкам так шалено поширюватися, досягаючи найгіршого. Що взагалі вони можуть там робити — красти, мабуть. Я не знала.

— Поквапся, — мовила Сюзен. Було видно, що вона починає нервуватися, проте досі усміхалася. Ми не можемо просто стояти тут.

Післяполудневі тіні починали скоса пробиратися крізь дерева. Донна з’явилася з боку дерев’яних бічних воріт.

— Двері чорного входу відчинені, — сказала вона. Мені перехопило подих — що б тепер не відбувалося, його неможливо було зупинити. А тоді з’явився Тікі, кинувся в нашому напрямку, гавкаючи в жалюгідній тривозі. Його тіло здригалося, худі плечі посмикувалися.

— Чорт, — пробурмотіла Сюзен. Донна теж відступила.

Думаю, собака міг бути чудовим приводом, щоб звалити звідти, сісти в авто і поїхати назад на ранчо. Одна половинка мого розуму хотіла цього, але інша половинка хотіла задовольнити нудотний імпульс у грудях. Члени родини Дютонів здавалися мені теж винуватцями, як і Конні, і Майя, і мої батьки. Всі заражені егоїзмом і дурістю.

— Зачекай, — сказала я. — Він знає мене.

Я присіла і простягла руки. Не зводила очей з собаки. Тікі наблизився, обнюхав мою долоню.

— Добрий Тікі, — сказала я, поплескавши його, почесавши в нього під щелепою, гавкання припинилось, і ми зайшли всередину.

Я не могла повірити, що нічого не відбувалося. Що за нами вслід не вили поліцейські сирени. Ну пробралися ми у володіння Дютонів зовсім легко, перетнули невидиму грань. А навіщо ми це зробили? Стривожили стіни дому, без будь-якої причини? Просто, щоб довести, що ми це можемо? Спокійна маска на обличчі Сюзен, коли вона торкалася речей Дютонів, збентежила мене, як незвичайно вона переміщалася, тоді як мене проймало дивне, незрозуміле нервове тремтіння. Донна оглядала цінні предмети в домі, дрібничку з молочно-білої кераміки. Я придивилася ближче і побачила, що це була маленька фігурка нідерландки. Як дивно, коли осколки людських життів відділені від свого контексту. Це робить навіть коштовні речі схожими на непотріб.

Моє внутрішнє вагання змусило мене згадати один з полуднів мого дитинства, коли мій батько і я гуляли береговою лінією Клір-Лейк. Мій батько мружився від різкого полуденного світла, його зовсім білі ноги були в купальних шортах. Як він показав п’явку у воді, яка тремтіла і була роздута від крові. Він був задоволений, тицяв у п’явку паличкою, щоб змусити її рухатися, але я була налякана. Чорнильна п’явка викликала певний мій внутрішній опір, який я знову