Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький
Світло, що било з низьких дверей (проходячи крізь них, Боніфацій мусив схилитися) спершу змусило Пелагію сильно примружитися; лише через мить вона зважилася трохи розхилити повіки і глянути перед себе. Стояла на порозі кімнати, низької, але просторої, освітленої щонайменше двадцятьма лампами різної форми та величини і вдвічі чи втричі більшим числом жовто жевріючих свічок. Шістнадцять найбільших свічок на високих підставках із бронзи оточували висунуте на середину кімнати вузьке ложе — чотири біля кожного його рогу. Перше, що вразило зір Пелагії, коли вона припала жадібними очима до скромного ложа, — це велика молочно-біла борода, в якій повністю тонули губи… ті губи, що ще недавно такі небезпечні для неї, тепер змовкли і стулилися навіки… губи ворога… Так, ворога. Хіба ж він справді не був її ворогом? Хіба не був передусім ворогом її віри?…пострахом священників цієї віри?! Вона чудово пам’ятає: адже ще так недавно її пастир — аріанський пастир, святий єпископ Максимін, викликав оцього її ворога, що спить тут вічним сном, на релігійний диспут. Ще й тепер Пелагію охоплює гнів од спомину, що жінкам не дозволено було слухати той диспут. А вона так цього прагла! Максимін промовляв тоді цілий день, казали, що промовляв так гарно, медоплинно, натхненно, наче ангел Божий… а ворог слухав. Назавтра мав слухати Максимін — увесь Гіппон провів ніч без сну, схвильовано чекаючи тієї ранкової години, коли промовить його пастир. І ось раптом на світанку розійшлася звістка, що єпископ Максимін од’їхав! Свята Агато, яка ж буча закипіла тоді в цілому місті! Пелагія дві наступні ночі не спала, а вдень марно намагалася чимось зайнятися: такий сором її пік і така злість… Боніфацій сміявся, казав, що Максимін переполошився… Палагія із запалом обороняла свого єпископа, але сама не дуже вірила в те, що казала, лише міркування, що їх Максимін у зв’язку з цим диспутом написав і оприлюднив, повністю її заспокоїли. Ці міркування вона читала стільки раз, що майже повністю знала напам’ять.
Максимін… Максимін… Невже те, про що вона зараз тут думає, одразу ж чудотворним способом здобуло видимі форми? За кілька кроків перед собою виразно бачить великі літери: «… llatio cum Maximino». Бракує перших літер, пергамент наполовину скручений, але Пелагія знає, що це повинно бути: «Collatio…» Лише тепер бачить, що в одному з кутків кімнати, де лежить покійний, панує великий безлад: книжки в кодексах, сувої у футлярах, на стержнях і напіврозкручені, якісь великі аркуші та малі густо списані таблички — це все лежить одне на одному доволі високим стосом, що його, очевидячки, ніколи було прибрати. А, можливо, не чіпали навмисне, з поваги до уподобань покійного, який — Пелагія чула про це від Боніфація — навіть в останні тижні життя хотів мати під рукою всі улюблені чи найпотрібніші книги. Погляд Пелагії з інтересом блукає безладною купою книжок: деякі заголовки одразу ж впадають у вічі: «Apollonius», «Pauli Apost…», «Contra Julianum», «Victorini Prosodia». «De tempore barbarico»… Але зацікавлене око невдовзі покидає книжки і знову затримується на смертному ложі, зауважуючи, що темний предмет дивної форми в ногах покійного — це чиясь голова, яка раз-у-раз здригається від вибухів плачу. Пелагія не знає, що ця голова належить єпископові Северіанові, і зовсім не знає пресвітера Кводвультдеуса, який стоїть навколішках трохи зліва від ложа, торкаючись низько похиленою головою зігнутого коліна Боніфація. Зате одразу пізнає старенького єпископа з Булла-Регія, що голосно молиться, — він ще у червні втік до Гіппону від вандалів. Пізнає також єпископа Калами Поссидія, — той клячить ліворуч од тіла, так що його чоло ледь торкається вже навіки застиглого плеча. Окрім цих п’яти, в кімнаті є ще один чоловік, єдиний, що молиться стоячи, — єпископ Константини Антонін. Його висока постать своєю широкою спиною затуляє частину задньої стіни кімнати, — Пелагія вгадує там принаймні два з Давидових псалмів, які покійний за одинадцять днів до смерті наказав повісити на великих аркушах над ліжком. Антонін молиться тихо, плаче теж беззвучно, — його схрещені на грудях довгі руки кидають дивну тінь на білу бороду небіжчика. Час від часу ці руки рухаються, — тоді худі, кістляві, гострі лікті відбігають чорними крилами праворуч і ліворуч од чорної нерухомої постаті, затуляючи на стінах — одне: «Miserere…», інше: — «ericordiam Tuam».
Пелагію знову огортає хвиля тріумфального глузування: плачте… моліться… товчіть головою об землю — ніщо вам не допоможе… не воскресите його… вже ніколи він не озброїться ні словом, ні письмом, щоб стати до бою з її святою вірою…
Ні до бою з нею самою!
Пелагія насилу стримує посмішку радості й гордості, що тиснеться їй на губи; так, тепер вона насправді перемогла… остаточно перемогла! І нехай це буде навіть — як каже Боніфацій — перемога голуба над вціленим стрілою орлом… нехай не принесе їй ніякої слави… Вона цього й не прагне. Не за славу змагалася — за Правду Божу — і ось сьогодні разом із цією Правдою перемагає! Воістину дурними та сліпими є всі оці, що, сповнені тривогою, болем і розпачем, моляться навколо неї і оплакують відхід батька… дурні, глухі та сліпі, неспроможні-бо збагнути Божу волю та Божі вироки… Їй же цілком ясно, чому Бог зсилає на них тривогу, поразки та руїну, чому позбавляє їх останньої підпори та потіхи, що її вони бачили в тому, кого називали найбільшим слугою Божим — бо не хоче Бог такого слуги… Не хоче ні його служіння, ні молитви, ні поклоніння: бо вони перекручують Правду Божу… применшують Божу силу і блюзнірствують супроти неї, зухвало твердячи, що не могла вона створити Найсвятішого Христа, але сама з ним од правіків становить єдність… Єдність? єдиносущність чи подібносущність?… Думки Пелагії плутаються і затуманюються — вона раптом одчуває втому… Єдність і множинність, єдиносущність чи подібносущність — це все сплутується одне з одним, стає незрозумілим і химерним. Але ж, коли вона не обдумує цих справ, усе їй здається таким легким, простим і зрозумілим… все, чому нині навчають Максимін і Пасхасин і уві що вже впродовж трьох поколінь незламно вірить вельможний рід Пелагіїв. Серед чільних родів Африки це вже, мабуть, останній, що так уперто, незважаючи на утиски, які раз-у-раз поновлюються, стоїть при науці Арія — на всьому Заході майже її ніхто вже не визнає, крім германських варварів. Але остання спадкоємиця
