Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький

Боніфацій миттю зривається з колін! Ще один квапливий прощальний погляд на мертве обличчя Августина — і от він уже широким пружним кроком йде до низьких дверей. Ні про що не питає — шкода часу на слова. Без усяких питань вже знає, що трапилося щось справді важливе, раз комес Сигісвульт, його заступник, не довіряючи нікому зі своїх підвладних, особисто покидає мури і входить до дому Августина, — він, найревніший з ревних аріан, шанувальник і могутній речник єпископа Максиміна! За низькими дверима немовби починалося пекло: чорна темрява, гучний відразливий шум десятків тісно скупчених тіл, що труться одні об одних у муці тривоги і розпачу, крики жаху, зойки, хлипання, лемент, — гіппонці дуже любили і шанували свого єпископа, але ще більше бояться вандалів; звідси різке посилення болю та розпачу. Навіть до кімнати, де спочиває покійний, продирається розпач і божевільна тривога живих, що прагнуть жити: єпископ Северіан одриває від ложа голову і неспокійно дивиться довкола, Кводвультдеус зводиться з колін і доганяє Боніфація; а старенький пастир Булла-Регія благально дивиться на гота Сигісвульта. Лише Поссидій, здається, ні про що не знає і нічого не чує; а високий чорний Антонін знову різко вистрілює обабіч гострі крила ліктів і промовляє неголосно, проте виразно, миттю придушуючи тривожний шум:

— Замовкніть; тут лежить слуга Божий Августин. Ти ж, слуго імператора, іди вже і вчини так, щоб єретики не каламутили спокою і святості сну нашого вітця…

І потім знову заглиблюється в тиху молитву. Кров ударяє Боніфацію в обличчя: ніхто не сумнівається, що слова єпископа безпосередньо стосувалися Сигісвульта, але всі могли побачити, що коли Антонін говорив, його погляд застиг на Пелагії — вона якийсь час тому трохи висунулася за поріг і стояла вже у повному світлі. Отож її відразу розпізнали і з уст до уст переходило приглушене сичання: «Пелагія… єретичка». Але не дуже розуміли, чи слід її засуджувати за те, що насмілилася прийти, чи навпаки: втішитися, бо запрагла поклонитися святому отцеві Августинові; але після слів єпископа приглушене сичання перетворилося на голосне гудіння. І знову Пелагія відчула на собі жар сповнених ненависті поглядів та болісний тягар киданих як каміння тихих прокльонів. Відплачувала їм на всі боки тим самим, швидко ведена, ні — тягнена чоловіком до перистилю. Але вони були сильнішими, було їх більше: притулок величі, спокою і маєстату смерті несподівано став якимсь тимчасовим земним чистилищем, що подвійним полум’ям ненависті і зневаги таврував злочин єресі на чолі жінки, яка йшла крізь подвійний стрій ортодоксів.

Жінки, але не солдата, що йшов за нею. Чому? Бо солдат був варваром, готом, а всі готи — відомо — єретики; вона, натомість, дитя їхньої землі, їхньої крові, їхнього звичаю… Але також і тому, що той солдат, хоч єретик, б’ється під знаком правовірного цісаря і власними грудьми захищає від інших єретиків святиню, олтарі та правовірних мешканців Гіппону: коли б не він і не його товариші, отару Августина давно спіткала б доля решти Нумідії. От і тепер погляди, що з ненавистю женуть Пелагію, відразу ж м’якнуть, наткнувшись на вузенький потічок крові, яка сочиться з розтятої щоки Сигісвульта, і цілком преображаються та сяють вже тільки шанобою, відданістю та повним довіри захопленням, коли врешті зупиняються на високій постаті комеса Африки. Здається, вони кажуть: «Августин відійшов до Господа, тепер ми маємо лише тебе».

Перед домом єпископа п’ятдесят готів насилу відпихають щитами юрбу, що відчайдушно тиснеться зі всіх боків.

— Спасителю… спасителю наш! — летять до Боніфація благальні й тривожні крики.

Звістка, яку приніс Сигісвульт, уже оббігла все місто. Вандали зробили таранами великий пролом у зовнішній стіні, прорвалися крізь нього і тепер напирають на залізну браму середньої стіни. Брама довго не витримає: від’їжджаючи до міста, Сигісвульт наказав засипати нападників пострілами з баліст і катапульт, лити на них киплячу воду і смолу; може, зазнавши великих втрат, відступлять, — якщо ж ні, то доведеться відчинити браму і спробувати в рукопашній сутичці відкинути їх за пролом; але перше, ніж до цього дійшло б, конче слід було сповістити Боніфація. Та жоден із солдатів Сигісвульта не зважувався на посольство до дому покійного Августина, тому комес мусив вибратися сам.

— Бувай здорова, Пелагіє, — каже Боніфацій. — Їду на стіни…

— Я з тобою! — гукнула вона.

— Ти збожеволіла?!..

Вона вперлася.

— Поїду.

— Та ж ти гадки не маєш, що таке битва з вандалами… навіть просто стояти на стіні вкрай небезпечно для життя…

— Але ж ти їдеш…

Він засміявся.

— Ти забула, що я не лише твій чоловік, а й вояк… На стінах я в себе вдома. Але ти?… ти ж навіть військових вправ не бачила… І чого ж ти вперлася саме сьогодні? Облога триває вже кілька тижнів, а ти…

Сигісвульт теж почав переконувати Пелагію, що їй не годиться навіть думати про відвідини стін. Але одразу ж замовк, змішаний її дивним поглядом. Як це?… то він, Сигісвульт, не знає, чому вона хоче йти на мури між солдат, хоч би їй навіть загрожувала небезпека?… і чому саме сьогодні?… Не знає… не здогадується?… він, з яким вона стільки розмовляла про святу Правду Божу і який у день диспуту з Августином двічі прибігав до неї, аби детально розповісти, що казав Максимін? Відважний з тебе вояк і мудрий командир, пресвітлий мужу, але душу й мозок маєш дитячі: невже справді не розумієш, не відчуваєш — після всього, що трапилося сьогодні, Пелагія хоче… Пелагія мусить мати довкола себе лише людей своєї віри… потребує їх як повітря… мусить чути, як вони моляться… мусить знати, що вони насправді існують і що їх багато… А де ж вона їх знайде, як не на мурах?!!

Коли б Пелагія всі ці свої гарячкові думки зодягла в слова, пресвітлий комес Сигісвульт, напевне, миттю зрозумів би її спонуки