Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков

— Ніяк. Я тут вже практично з усіма перезнайомився. Немає тут таких. Не бачив.

— Гаразд, — сказав Якимець, — я думатиму. А ти — це вже зрозуміло — повинен знайти того, хто відмовився. Куди подівся? Яка його подальша доля? Крути цю лінію. Прошу тебе. Я відчував, що вся ця херня не просто так... Я знав...

Олег лише важко зітхнув.

— Дзвони, як що знайдеш, зразу. Я на тебе надіюся.

— Пока...

***

На сходах було тихо. Угорі клацнули двері хірургічного відділення, зачиняючись на ніч. Подвір'ям, грюкаючи роздовбаним кузовом по ямах, проїхала «швидка». Сходові марші поглинув морок.

І тоді внизу, де сходи завертали наче як до підвалу, почувся характерний звук торкання ключем замка. Ключ провернувся двічі, й двері почали відкриватися. Хтось визирнув назовні, а потім розчинив їх зовсім. Глухо стукнуло, і чоловік у темній брудній куртці потяг нагору щось важке, замотане у мішок. Обережно поставивши це на сходи, він витяг маслянку і змастив завіси дверей, а потім вставив ключа. Двері зачинятися ззовні не хотіли, очевидно, щось сталося зі старим замком, тому що рухи чоловіка свідчили про подив. Він витягав, вставляв ключа, намагався провернути, але марно.

Нагорі дзеленькнули двері, й почулися кроки донизу.

— А кого це мають привезти? — запитала санітарка.

— Діда з Фертилівки, — відповіла Марійка. — Зараз під'їдуть.

Чоловік тихо причинив двері, поклав ключа до кишені і, схопивши мішок, вислизнув надвір. Блиснули фари «швидкої», що об'їжджала корпус.

Озирнувшись, він рушив під стіною у протилежному напрям ку і зник у темряві. Двері до підвалу так і залишилися незачине ними.

Розділ IV

Вийшовши з лікарняних воріт, Олег сховав руки до кишень і неквапом рушив темною вуличкою. Єдиний ліхтар, що горів поблизу хірургічного корпусу, не міг до пуття освітлити навіть території лікарні. Сюди ж, до повороту, ледве сягали його слаокі спалахи й далі лише освітлені віконця одноповерхових будиночків давали змогу не загубитися у цілковитій темряві.

«Швидка» загальмувала поруч. Голоюх, що сидів спереду, відчинив дверцята:

— А може, їдемо?

— Ні, ні! — замахав руками Олег. — їдьте собі, я пройдуся. Бо голова, наче чавун. Хоч трохи подихаю.

— Ну, гаразд, — погодився Тарас, закриваючи дверцята. — Дивись, не заблукай — тут тобі не Харків.

Олег лише підняв руку на знак згоди. Тарахкаючи залізом по ямах, УАЗ від'їхав.

***

Інша «швидка» тим часом гнала в напрямку лікарні, тарахкаючи ще більше. В ній на ношах лежав чоловік, вбраний у брудний одяг. Крізь подерту сорочку було видно бинт із червоними кров'яними плямами, яким була перев'язана його грудна клітка. На спеціальній підставці під стелею кабіни висіла банка з розчином, який переливався у вену. Голова пораненого безсило хилиталася з боку на бік точнісінько, як і банка, коли УАЗ підскакував на ямах. Фельдшерка, яка сиділа біля нош, гукнула у кабіну до водія:

— Василю, давай, спробуй ще раз по рації — звідси вже має досягнути! Кажи — нехай із реанімації сходять донизу! І хірургів нехай звозять!

У кабіні дивним чином запискотіло та заклацало.

— Чайка! Я перший, прийом! Чайка, я перший... Хрін воно тягне звідси. Тільки інструкція пише, що повинно... Живий ще?

— Не знаю!

Машина під'їжджала до Тачанова.

Щур писав історію хвороби, сидячи за столом в ординаторській реанімації. Телевізор працював без звуку. Увійшла Наталя.

— Сергію Андрійовичу, там родичі дівчинки товчуться, ну, тієї, після апендициту. Просять, щоб пустили до неї.

— Ти ж знаєш, що заборонено... — пробурмотів лікар, не відриваючись від писанини.

— Вони дуже просять! — наполягала Наталка. — Вона вже повністю вийшла із наркозу.

— Ну, добре, — сказав він. — Дай халат і пусти на пару хвилин. Тільки не всіх одразу!

Наталя була вже у коридорі, коли задзвонив телефон.

Він слухав, автоматично закриваючи історію та надягаючи шапочку. Було видно, як обличчя лікаря опановує стурбованість.

— Наталю! — кинувши трубку, Щур виглянув до коридору. — Наталю! Родичі відміняються. Ножове поранення везуть. Зі «швидкої» дзвонили. їм оце по рації передали. Ідемо наниз. Шляк би його... Щойно тільки хірургів по домах розвезли!

Він ішов тротуаром, спускаючись вулицею донизу. Попереду освітлення покращилося — світили вікна двоповерхового будинку. Калюжі під ногами зникли, і Олег пішов швидше. Попереду хряпнули двері будинку, і з двоповерхівки вискочила якась жінка у довгому домашньому халаті. Перебігши дорогу, вона зникла на подвір'ї сусідньої садиби. Відразу ж там пролунав гавкіт собаки.

Коли Олег проходив повз будинок, вона вже поверталася назад. Бігла швидко, та несподівано зупинилася.

— Олег Вікторович! — жінка кинулася до нього. — Там... ходімо! Я не можу кровотечу спинити! Боже... Він кров'ю стікає! Дзвоню на «швидку», а машини всі роз'їхалися, немає!

Вона була збуджена та налякана. Волосся, зібране на потилиці, повибивалося, а на руках дійсно були сліди крові. Олег побіг за нею. На табуретці посеред кімнати сидів міцний чолов'яга без штанів, затискуючи руками пов'язку з бинта, з якої інтенсивно крапала кров. Товсте матове скло дверей було розсаджене, навколо по кривавих калюжках валялися його уламки. Тримаючись обома руками за пов'язку, мужик перелякано «стріляв» очима по стінах. На пораненому стегні вище пов'язки був накладений імпровізований джгут із жіночого шалика. Чоловік виглядав явно напідпитку.

— Ножиці дайте!— відразу сказав Олег, уздрівши, як «із душею» був зав'язаний подвійний ґудз на шалику.

Жінка кинулася до ящика у шафі, потім до іншого і дістала великі ножиці. Олег розрізав пов'язку. Рана на внутрішній поверхні стегна виявилася невеликою, проте з неї юшило струмком.

— Хай вам грець... — це вискочило у нього мимоволі.

Довелося розтяти і цей украй невдало накладений джгут.

Струмочок відразу припинився.

— Бинта давайте! — не приховуючи невдоволення закомандував він.

— А... в мене більше немає... здається... — розгублено промовила вона.

— Ну, будь-що давайте — чистий рушник, носову хустку...

Вона смикнулася в один бік, потім в інший, відкрила якусь шухляду і зовсім розгубилася. Намагаючись не вимастити свої світлі штани, Олег витяг ремінь зі штанів потерпілого, які валялися поруч і наклав джгута тепер уже нижче рани. Кровотеча припинилася повністю.

— То ви дасте мені хоч щось? — майже по складах запитав хірург, побачивши все— Таки дві досить— Таки великі вишневі краплі на своїй лівій штанині.

— Не знаю...

Із розпачу жінка зовсім опустила руки, а потім несподівано вигукнула:

— Не знаю! Ну, не знаю, де в мене чистий рушник!

—