Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков

— А оце нічого? — вона показала на підозріле місце у рані.

— Нічого, — відповів Тарас, нахиляючись до руки. — Завтра саме відійде.

Тут її тапочка знову наче ненавмисне стала носком на його масивний «шкрабан». Голоюх витяг ногу і почув позаду:

— Пробачте, доктор, я не хотіла...

— Отже так, бабусю, — промовив Голоюх, сідаючи. — 3 наших позицій ви здорові. Потрібно обстежитися у...

— Так я була вже! І в аніколога, і в гастро... ролога... І всі кажуть, що здорова...

— Гм-м... — замислився Тарас, знову вивчаючи картку. — Дійсно... Ну, тоді давайте ляжете до нас у хірургію для більш повного обстеження. На кілька днів?

— Доктор! — стара несподівано змовницьки нахилилася до нього. — Доктор... От усі на мене дивляться, і ніхто нічого не знаходить... А чи не може бути такого... щоби я... Навіть питати соромно, ви ж такий молодий...

— Ну-ну, — підбадьорив Тарас, — чого не може?

— Щоби я... — бабця нахилилася ще ближче, — була... беременна?

— Ну, знаєте, — розгубився Голоюх, — вам краще знати — може це бути, чи ні.

— Отакої, — здивувалася бабуся, — я ж не дохтор!

— Бабусю, — повчально промовив Тарас, зазираючи на титульний листок картки, де стояв її рік народження — 1931, — якщо жінка не перебуває ні з ким в інтимних стосунках, то вона і не може бути, — він також нагнувся до неї, — вагітною...

— Так я, — здивувалася бабця, — наче і не перебуваю у антим— них... Але діду мому часом дур ще у голову б'є!

— Бабцю, — сказав Голоюх, — я гадаю, цього бути не може, їдьте додому, а завтра зранку збирайтеся і сюди — лягати. Ось ваше направлення, будемо розбиратися, що і чому.

Бабця вийшла, залишивши здивованого лікаря.

— Валю, ти береш перев'язки, чи ні? — схаменувся Тарас, глянувши на годинник.

— Доктор... — знову «проспівала» вона. — А от ходіть сюди. Може, цю плівку зі столу зняти? Вона така пожмакана... Комісія приїде — все кругом вилизано, і доктор у кабінеті такий весь... А плівка геть негарна... Ось і дірка посередині, дивіться...

Капець хижо націлився, куди належить.

Тарас підійшов до столу, нахиляючись над діркою, і одночасно підбором свого здоровезного шкрабана став медсестрі на ногу. Валентина тільки хапнула повітря, розплющивши свої і без того широкі очі до неможливості.

— Дірка? Де? Ось ця?— Голоюх байдуже скривився.— Дрібниці, нехай собі буде. Ой, вибач, я не хотів... Будь ласка, заходьте.

Хворий увійшов, сідаючи на запропонований лікарем стільчик. Закусивши губу, ледве стаючи на п'яту, з перев'язочної до коридору прокульгала Валентина, тихо зачинивши за собою двері.

***

У реанімації було тихо. Щур із Малевичем вийшли з палати, де вже десять хвилин ритмічно гудів апарат керованого дихання.

— Ну, ви бачите, — розвів руками Щур, — зроблено все. Строго, як домовлялися.

— Скільки вже? — похмуро запитав Малевич.

— Буде п'ятнадцять хвилин. На дофаміні постійно, і тиск не тримається.

— Що за життя... — зітхнув Малевич. — Родичі знають?

— Так, я казав, що справи погані. Вони були тут.

Із коридору почувся голос Мед від я:

— У вас шеф?

— Що там — приїхали вже?

— Так.

— Значить, займайся перевіркою. Приймай. Скажеш — я біля хворого. Зараз прийду.

— Доктор, зупинка! — вигукнула у палаті медсестра.

Обоє кинулися туди.

— Адреналін!

Щур почав непрямий масаж серця.

***

По коридору відділення йшло двоє поважних чоловіків у костюмах. Медвідь вів їх до ординаторської, пояснюючи:

— Розумієте, район у нас сільськогосподарський. Восени та весною дев'яносто відсотків людей день і ніч у полі. До нас їдуть уже у крайньому випадку, якщо серйозно притисне. Звідки ж візьмуться планові операції у цей період?

— Ну, це як то кажуть, ваші проблеми. З населенням потрібно працювати. Ставте роботу так, щоб до вас ішли круглий рік, інакше навіщо тримати у районі лікарню з таким хірургічним відділенням? Будемо вас скорочувати.

— Так справа у тім, що літом і особливо зимою у нас тут завал! — виправдовувався Медвідь. — Людей у коридорах кладемо. Що ж ви, не розумієте: якщо селянин не посадить весною картоплю, бо грижу в нас оперуватиме, то зимою з голоду вмре? Він мусить посадити та зібрати врожай, а тоді вже піде лікуватися.

Але, як відомо, чиновники — специфічна категорія людей, яким не притаманна звичайна логіка.

В ординаторській, куди вони увійшли, Беженар відбивався одразу від двох.

— Ну, припустимо, — доводив він, — а куди ж мені подіти цього хворого?

— Як куди? — здивувався інспектор. — Нехай лікується у поліклініці. Ви лікуєте хворих із усякими «подряпинами» у стаціонарі. А знаєте, скільки коштує державі один ліжко-день? Якщо спровадити всіх цих хворих із дрібницями до поліклініки, — він струсив пачкою відібраних історій, — то у вас залишиться рівно половина таких, які дійсно повинні лікуватися у відділенні. Тобто, говорячи інакшою мовою, вас потрібно скорочувати.

— А тим хворим, як ви кажете, з дрібницями, перев'язки що — не потрібні? — запитав Беженар.

— Та чому ж! Нехай ходять до поліклініки.

— Не ходять, а їздять, — виправив Беженар. — Вони живуть у віддалених селах. Із половиною сіл немає транспортного сполучення, у нас весь автопарк розвалився. Люди попутками дістаються, пішки... А зимою? Та здоровому зараз важко дістатися з села до Тачанова! А хворому, навіть із невеликою раною? — кожен день? Та навіть якщо автобус їздить — це дві-три гривні на день за проїзд... Людям по півроку в селі грошей не платять! За що він поїде до лікарні?

— Ситуація однакова в усіх районах, — обрубав перевіряючий, — і ми її знаємо, не треба нам відкривати Америку. Ситуація важка в усій країні, й не потрібно на цьому спекулювати. До того ж, зараз розмова йде не про неї, а про те, що ви штучно завищуєте потребу району в травматологічних ліжках.

— Що ж я — відмовити їм повинен, цим хворим? Не будуть вони щодня їздити у поліклініку — нереально це!

— Ви повинні правильно організувати роботу. Амбулаторний хворий у стаціонарі лікуватися не повинен. А як — це ваші проблеми.

— Ну, звісно, — розвів руками Беженар. — Організую я, відмовлю їм. А у нас в селі кожен як не пенсіонер, то реабілітований,