Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков

— Та яке там! — мало не плакала Катерина. — Сама бачила! Так, ніби пропливла свічка у вікні. І постать, із головою...

— Із головою — це вже легше, — зауважив Сивокінь. — Якби без неї — я б і сам злякався.

— О Боже... — очі в санітарки зробилися круглими, і вона швидко перехрестилася.

— Що ви плетете, доктор? — обурилася Петрівна. — Ходімо, глянемо хоч здаля. Ходімо, Василю Федоровичу. Ви мене охоронятимете, щоб нечиста не з'їла.

— Еге... Тебе з'їси... — пробурмотів той.

***

Щур зняв трубку телефону, що подав сигнал.

— Так...

Довго слухав, а потім не витримав і перебив:

— Слухайте, в мене і без ваших дивацтв роботи вистачає. Ще бракувало, щоб я вночі по моргу лазив!

Очевидно, його також перебили, тому що він замовк, а потім вигукнув із новою силою:

— Ви хоч думаєте, що говорите? Я вам написав свій огляд? Написав, що мертвий? Написав. І бувайте здорові. Трупи тільки в Америці встають та ходять — та й то, лише у фільмах жахів. А в нас такого не буває.

Але йому, очевидно, далі продовжували щось доводити.

— Та я звідки знаю?! — нарешті не витримав він. — Це ваші проблеми! У вас є черговий лікар — нехай вирішує, кому йти дивитися. Я тут до чого?

І він роздратовано поклав трубку.

— Що там, доктор? — Наталка із флаконом розчину в руці зацікавлено зазирнула до ординаторської. — Чого ви так кричите?

— Ні, вони часом як видадуть — так видадуть... — не міг заспокоїтися Щур. — От зараз кину все й піду у морг, бо він, бачте, там ожив і тепер ходить — санітарок лякає...

— Хто? — не зрозуміла Наталя.

— Циган той, якого привезли після ножового.

— А... що, такого зовсім не може бути? — несміливо запитала анестезистка.

— Наталю, — змучено попросив лікар, — хоч ти мене не грузи, добре?

Зітхнувши, вона зникла за дверима.

***

Капітан Панчишин сидів у «діжурці», дописуючи щось на аркуші паперу.

— Іване! — покликав він. — Ваню!

Увійшов сержант. Цієї миті задзвонив телефон, і Панчишин зняв трубку, роблячи знак рукою, щоб підлеглий зачекав.

— Капітан Панчишин, черговий...

Він довго слухав, а потім запитав:

— А від нас ви чого хочете? Є сліди злому?... Ну, труп ми вже оглядали. Зранку приїде судмедексперт розтин робити... Послухайте, якщо комусь щось здалося — це ще не привід викликати черговий наряд... Ну, то підіть і подивіться!

Схоже, у Панчишина також збирався терпець урватися.

— Боїтеся? Так зараз півкраїни боїться. Міліція не має змоги охороняти всіх, кому страшно... А якщо він ожив, то це вже ваша компетенція. У вас є лікарі — розбирайтеся. Ми на таке не їздимо.

Трубка лягла на апарат.

— О, дають! — продовжував дивуватися капітан. — Комусь привид у морзі примарився — виїжджай і дивися. Циган ожив... Бо вони,бачте, самі бояться.

— Васю! — загорлав сержант у коридор і пояснив: — Це він у нас по привидах спец. Раз на весіллі так накидався, що НЛО над шалашем побачив. Вдерся і всіх почав витягати — мало забаву не зіпсував.

***

До дверей моргу прямувала компанія у складі двох фельдшерок, Сивоконя та обох шоферів «швидкої». На всіх був лише один ліхтар. Один із водіїв про всяк випадок тримав у руці залізяку.

— Ну, давай, відчиняй, — закомандував Сивокінь.

Скрип іржавих завіс виявився настільки пронизливим, що жінки злякано притислися одна до одної.

— О Боже... — промовила санітарка, — як не було трупа, то і двері так наче не скрипіли...

Слабкий промінь від кишенькового ліхтаря вихопив облуплені стіни. У коридорі нікого. Шофер, який увійшов першим, клацнув вимикачем на стіні. Під стелею загорілася слабенька лампочка-сороківка. Люди, озираючись, попрямували досередини. Скрипіння дверей, за якими мав лежати труп, виявилося ще більш страхітливим.

— О Господи... — пробурмотіла Петрівна.

Він лежав на столі у такому положенні, як поклали, — зі складеними на грудях руками та відкинутою набік головою. Усі наблизилися.

— На місці, — сказала Петрівна.

Сивокінь торкнувся до руки померлого.

— Га-а!!! — пожартував шофер.

— Йой!!! Пр-ридурку! — Петрівна вмастила його по спині.

— Холодний...

— От і добре, — промовила інша фельдшерка. — Ходімо звідси.

Водії пройшлися коридором, заглядаючи в інші двері.

— Стій! — несподівано застигла Петрівна. — Чули?

— Що — чули? — не зрозумів Сивокінь.

— Щойно ніби...

— Що — ніби? — загорлав один із шоферів. — Понадивляєтеся всякої херні, а потім спати не даєте. Пішли звідси! Нікого немає тут! Із бабами вічно якась дурня...

— Та Катерина клянеться, що бачила! — обурилася Петрівна. — Ну, Василь Федорович!

Той лише знизав плечима.

— Ідемо! — шофер, що тримав монтування, попрямував до виходу. — Хто хоче — шукайте далі самі. Он — зараз із вікон терапії також бачать, ніби хтось по моргу лазить...

Вони вийшли у темряву, і раптом...

— Є! — заволала Петрівна так, що всі мимоволі здригнулися — навіть той, хто тримав імпровізовану зброю. — Є! Він був тут! Був!

— Хто був? — не зрозумів Сивокінь.

— Не знаю... Але був! Я замок на два оберти перекрутила, коли міліція поїхала. А зараз — лише на один зачинений.

— Тьху! — сплюнув один із шоферів.

— Ти могла забути, — засумнівався Сивокінь.

— Забути могла, а перекрутити лише на раз — ні. Я завжди замки на обидва оберти зачиняю. В мене така звичка.

— Усе, — сказав шофер, — ідемо.

— Ідемо, Петрівно, — підштовхнув її Сивокінь, — там договоримо.

— Ну, я вам кажу! — не могла заспокоїтися фельдшерка, — чесне слово! Я завжди...

***

В ординаторській кінчалася п'ятихвилинка. Медсестри вийшли, зачинивши за собою двері. Зарухалися й лікарі.

— Колеги, я вас прошу не поспішати, ми ще не закінчили, — Малевич дістав із папки якийсь аркуш. — Тут таке... Як би сказати... Словом, наше керівництво, очевидно, вважає, що нам не достатньо весело живеться, тому в нього виникають нові ідеї. Одним словом, зараз, ви знаєте, є таке нове віяння на рахунок самооплатності. Чули, напевно...

— Струя нова, — підказав Медвідь.

— Ну, якщо по-вашому, молодіжному, то можна й так сказати, — погодився Малевич. — Одним словом, сьогодні на п'ятихвилинці в головного ставилися вимоги до всіх