Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков
— Звичайно, хочу! — здивувався він. — А коли? Може, просто сьогодні? Ой, ні... — відразу ж виправився. — Я ж ургентний. Мінятися потрібно. Давай завтра. Ти можеш завтра?
— Звичайно, — відповіла дівчина.
— Тоді пиши список — що треба купити. А судак у холодильнику не зіпсується.
І Беженар, витягши історії з-під Лідиної руки, поклав перед нею чистий аркуш паперу.
Зайшовши до кабінету хірурга, Голоюх розклав на столі історії і заходився писати. Хворому, що зазирнув було з коридору, він досить сухо сказав:
— Зачекайте, будь ласка. Медсестри ще немає.
Валентина пливла по коридору, мов корабель, — уся квітуча та задоволена. Її добротні сімдесят п'ять кіло рухалися спритно та безшумно. Та вигляд жінки докорінно змінився, щойно вона взялася за ручку дверей кабінету, який обсіли хворі. Медсестра увійшла, сильно накульгуючи на праву ногу. Погляд її, впираючись у порожнечу, випромінював страждання. Вона привіталася тихо та сумно:
— Доброго дня, доктор...
Не зморгнувши, Голоюх запитав:
— Приймати сьогодні будемо, чи як?
— Звичайно, доктор...
— Ну, то запрошуй.
Жінка сільського вигляду завела до кабінету хлопця років так шістнадцяти, що затуляв носа хусткою.
— А ось... — почала жінка, — повикидало йому чиряки на носі. Спочатку один, а потім ще три. А він душив. Я казала — не души, а він душив!
Для порядку селянка навіть замахнулася рукою, щоб з'їздити йому по потилиці, а парубок у відповідь щось промимрив у хустку.
— Показуй! — підштовхнув хворого Голоюх.
Пацан відліпив хустку, і лікар побачив червоний ніс із гнояками. Довелося лише похитати головою.
— І скільки ж ти терпів?
— Чотири дні...
— Чого ж не вели?
— А... — втрутилася мамуся, — гадали, може, перейде...
Голоюх написав на папірці список потрібних медикаментів та віддав їй:
— Аптека поверхом вище. Купуйте і повертайтеся сюди. А ти ходи зі мною. Потрібно розкривати. Не бійся.
— Ой! — злякалася жінка, — а може, обійдеться? Може, так спробуємо?
— Так ви вже пробували, — відповів Тарас. — А в нас лікують, як належить по закону. Інакше не маємо права.
Зітхнувши, жінка вийшла, а пацана завели до перев'язочної, де він, стогнучи, влігся на стіл.
— Давай обробляти, — сказав Тарас, зав'язуючи маску і згинаючись над хлопцем. — Слухай, а що в тебе з очима? Що це таке на віях? Щось жовте понасихало...
— Це мені в очі капали, — невдоволено пояснив хлопець.
— І чим же тобі капали?
— Сечею.
— Чим-чим?!
— Сечею...
— Жахи! — здивувалася Валентина.
— Може, й на ніс сечу ставили? — запитав Тарас.
— Ставили... компрес...
— Що, всі чотири дні?
— Три...
— І що, приємно було? — поцікавився лікар.
— Нє-а...
— Бе-е-е... — скривилася Валентина. — Як це можливо?
— Ну чого? — знизав плечима Голоюх. — Ліки не надто дієві, зате доступні кожному. До того ж дешеві. Ти б ще «каку» спробував прикласти...
***
«Дамочку» Олег побачив одразу ж, щойно вийшов із операційної. Він прямував по коридорі відділення, застібаючи на ходу халат, вдягнутий поверх операційної піжами, а вона, побачивши його, припинила розмову з Беженаром. На випадковій знайомій був елегантний брючний костюм темного кольору, що підкреслював фігуру, а зверху халат — не застібнутий на жоден ґудзик. Довге пряме волосся її вже не було скручене у вузол, а рівно спадало на плечі.
— Олег Вікторович...
— Ходімо, — не зупиняючись, хірург легенько взяв її під руку і вивів у пустий вестибуль.
— Олег Вікторович...
— Значить, так, — знову перебив її він, нарешті зупинившись, — штани я вже виправ, на вас особисто не ображаюся, а про те, що ви не вмієте накладати джгута, нікому не казав. Тим паче, гадаю, ви вже вмієте. Тож не переймайтеся, все гаразд.
Олег натягнуто посміхнувся і, залишивши дамочку посеред вестибюлю, рушив до виходу.
— Олег Вікторович! Зачекайте...
— Вибачте, — озирнувся він, виходячи на сходи. — У мене консультація в терапії — там уже дві години волають, вимагають хірурга. А щойно операція скінчилася. Мушу йти.
Дамочка лише розпачливо зітхнула, слухаючи його кроки вниз «через дві сходинки». Вираз її обличчя свідчив про те, що вона образилася.
***
Коли Медвідь увійшов до кабінету зава, той сидів сам не свій. Очевидно, хтось добряче встиг його «накрутити». На столі перед Малевичем лежали якісь папери. Невдоволено глянувши на колегу, зав посунув йому кілька листків:
— Ти питав, що сталося в головного? На, поглянь...
— Що це?
— Почитай-почитай. Отаке з обласного управління надійшло.
— Не зрозумів... — Ілля задумливо перебирав аркуші. — Це що — якісь претензії по Винокуру? Я не зрозумів — у нас такий хворий вижив, а тепер претензії?!
Малевич знизав плечима:
— Вимагають повний звіт по цьому випадку, повний перелік медикаментів, якими лікували хворого. Я вже обласному хірургу телефонував.
— І що?
— Немає, виїхав у район, оперує. Сьогодні його вже не вичислимо. Не знаю, що це означає. Винокур дійсно вискочив із безнадійної ситуації.
— Може, родичі якусь скаргу написали?
— Що ти верзеш? — скривився Малевич. — Яку скаргу? Вони нам мало руки не цілували, а ти — скаргу...
— Ну... бувають дволичні люди... — наполягав Ілля. — Ну чому тоді розбір? А що, як він помер? Ну, після виписки, несподівано! Вже вдома? Коли ви його бачили востаннє?
— Місяць тому на огляд приїжджав, — невпевнено відповів завідуючий.
— А ви подзвоніть на ФАП, — запропонував Ілля, — просто зараз.
Знизавши плечима, Малевич набрав номер сільського медпункту.
— Ало! Жовнівці? ФАП? Вітаю! Слухайте, дівчата, а як там поживає Винокур? Ігор, здається. Знаєте такого? ...Еге. Зрозуміло. ...Добре. Ну, дякую. Мені потрібно його викликати на огляд. Будьте такі ласкаві. Всього найкращого вам...
Завідуючий поклав слухавку.
— Живий-здоровий.
— Ну, тоді не знаю... — Медвідь замислився. — Із нічого такого не буває — це однозначно.
— За будь-яких обставин, — Малевич зневажливо жбурнув аркуші на стіл, — доведеться відписуватися за всіма формами. Бери з архіву всі три історії Винокура. По першій відпишуся сам. Дві наступних — твої. Це ж півдня мусимо викинути! Ось так буває, Іллюшо... До речі, слухай — побудь за мене ургентним сьогодні, га? Я щось погано почуваюся.
— Добре, Миколо Прокоповичу.
— Якщо не можеш, я Олегові
