Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков

— А що ви маєте на увазі? — поцікавився Голоюх. — Ну, хоча би приблизно?

— Ось це я й хочу, щоб ви запропонували, — сказав завідуючий. — Напружте ваші молоді мізки. Зрозуміло, грижі та апендицити ми до такого списку вносити не можемо, адже це ми й так повинні робити, а згідно з Конституцією наші громадяни мають право на безкоштовне лікування. Ось і думайте!

— Це повинно бути щось таке, — підвів резюме Олег, — що ми робити начебто й не повинні, але могли б.

— Гарно сказано! — похвалив Малевич.

— Так... це щось на манер пробивання вух для кульчиків? — припустив Медвідь.

— Ось-ось! — зрадів зав.

— Так це в нас і так робиться. Он — Голоюхова Валентина направо й наліво пробиває, цілий район забезпечує.

— Чому це Голоюхова? — обурився Тарас. — Я на прийомі взагалі офіційно не числюсь! Вона Савчукова — він там сидить.

— Ну, нехай Савчукова, — миролюбно погодився Ілля. — Чого ти до слів чіпляєшся? Вуха пробиває? Пробиває. Ось і запишемо. Пишіть, Прокоповичу!

— А пробивати ти будеш? — скривився Тарас. — Та вона тебе масою роздушить, як конкурента. І взагалі — це навіть не по— людськи, якщо хочете. Хай собі має ту нещасну пачку цукерок, шкода вам? А три гривні за пробите вухо лікарню з фінансової прірви й так не витягнуть.

— Гаразд, — перервав непотрібну полеміку зав, — ніхто нікого ображати не збирається. Нехай собі пробиває. А до списку внести можна — хай висить, щоб не довбли. Хто ще може щось запропонувати?

— Ну, взагалі-то в нас у Харкові... — несміливо почав Олег, — робили деякі косметичні операції. Так, по блату...

— Наприклад?

— Наприклад: ліквідація зморшок на лобі. Або іноді старіючі дами приходили животи підтягувати.

— О, а це як? — здивувався Медвідь.

— Та, загалом, елементарно. Видаляється шмат шкіри поперек, по складці, та так, щоб разом із ним побільше сала пішло. А потім те, що залишилося, натягується та зшивається косметичним швом. Ну, ще вуха в пацанів буває, стирчать. То ми й це робили.

— Підходить, — зрадів Малевич. — Подаємо до списку. Чекайте, а... Ви взагалі робитимете це? Раптом бажаючі з'являться?

— Та ради Бога... Чому ж ні?

І Малевич задоволено «застрочив» по аркуші паперу.

— А ви чули, — запитав Голоюх, звертаючись невідомо до кого, — кажуть, учора хтось вночі по моргу ходив. Зі свічкою! Уся «швидка» перелякалася. Вони навіть ходили дивитися. Гадали, що той померлий ожив.

— Це вже веселіше, — зауважив Беженар. — Якось нудно стало жити останнім часом.

— А ви знаєте, — несподівано згадав Ілля, — колись давно я туди зайшов випадково, а там завгосп наш — Бліщ. І притому, двері були зачиненими! І він там тихенько так... Ну, взагалі я не надто лякливий, а тоді в штани мало не наклав. Там якраз ще й труп лежав. Мав патанатом із області приїхати — розтин робити, то я й пішов подивитися, чи все у порядку. Уявіть — відчиняю, заходжу і чую, наче там хтось є. Жахи...

До ординаторської зазирнула секретарка головного.

— Миколо Прокоповичу! Вас. Казав — терміново.

Малевич піднявся.

— Іду! — і додав, звертаючись до усіх: — Думайте, колеги. Однаково із нас не злізуть. Ілля — складеш такий перелік. Я недовго. За півгодини «миємося», так що не розбігайтеся далеко, щоб я не шукав... О! — зав застряг у дверях, наче ще щось згадавши. — Тарасе Васильовичу!

— Знаю! — з удаваною радістю відповів Голоюх. — Іти на прийом! Дзвонив завполіклінікою, в Савчука сьогодні... Не знаю, менструація важка! А хворих назбиралося...

Медвідь пирхнув у кулак.

— Ти не будь такий розумний, — майже по складах сказав Малевич. — Моя би воля — я б вас із Іллею Петровичем узагалі нагрузив прийомом — хоча би по чверть ставки. Кладіть собі хворих, самі обстежуйте, самі оперуйте. І самі ж потім спостерігайте після операцій. Оце було би до пуття!

Зітхнувши, Тарас згріб папку і посунув у поліклініку.

Беженар, схиливши голову набік, щось старанно писав, коли увійшла Ліда. Вона була червона й задихалася — очевидно, дуже поспішала.

— О, ти від кого втікала? — здивувався він.

— Доброго дня, Валентине Івановичу! — сказала вона. — Зранку мала додому зателефонувати. Проспала. Тепер ще й на обхід спізнилася. Ви не будете сваритися?

— Звичайно, ні.

Беженар дістав із папки історії та посунув дівчині.

— А ось тобі ще й третя, якщо вже ти така добра. Хоча я тобі й так вже морозиво заборгував...

— Дивіться, бо можу й образитися... — насупилася Ліда. — Я що — вам за морозиво допомагаю?

— Ну, вибач! — Беженар підняв обидві руки догори, наче здаю чись.

— Тим паче, ви мене ним вже загодували, а я вас лише пряником одного разу...

— Проте який де був пряник! — вигукнув травматолог. — І як доречно! Та ще й пряник саморобний. А морозиво — сама піна з емульгаторами.

— А де всі? — запитала Ліда, застібаючи халат.

— На операції. Шеф холецистит оперує. Ти як вихідні провела? Додому, я зрозумів, не їздила?

— Нє-а. З подружкою спілкувалися. Гуляли, всякі дурості розповідали... — вона махнула рукою. — А як ви?

— На рибу їздив. У Верхній Потік.

— Ого! Це ж так далеко... І що зловили?

— Ближче немає де, — пояснив Беженар. — А зловив судака. На два кіло. Плюс різна дрібнота.

— І ви що, самі готуєте свої улови?

— Звичайно! Смажу — аж дим йде.

Обоє засміялися.

— Ну, це примітивно! — несподівано заявила Ліда.

— Запам'ятай: найкраща риба — смажена риба, — повчально промовив Беженар.

— Це тому, що ви не куштували нічого кращого, — заперечила вона. — Вам не доводилося часом їсти равіолі з судака з конфітюром?

— Як-як? — скривився він. — Це ж можна язика зламати!

— Язика можна зламати об вашу смажену. А це... — Ліда делікатно облизнулася. — Це щось із чимось. Описати неможливо. Можна лише скуштувати. Хочете — я вам зроблю?

Промовивши останню фразу, вона почервоніла. А тоді