У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

Виявилося, що вона і справді «художня душа». Вона безугавно товкла мені про книги, про нову штуку, про толстовство і уривала себе, тільки щоб дорікнути Сен-Лу, що той багато п’є вина.

— Аби ти пожив зі мною рік, я поїла б тебе самою водою, і ти почувався б куди краще.

— Гаразд, поїдемо.

— Але ж ти знаєш, що мені треба багато працювати (вона вбила собі в голову, що неодмінно виб’ється в актриси). Зрештою, що скаже твоя родина?

Аж це, звернувшися до мене, вона заходилася шпетити його родину, і її догана здалася мені цілком слушною, та й Сен-Лу, такий норовливий, коли йшлося про шампан, цілковито визнавав, що це так і є. Я вважав, що вино Сен-Лу шкодить, і відчував, що коханка справляє на нього добрий вплив, і вже ладен був порадити йому послати родину до дідька. Сльози наринули на очі молодій жінці, коли я мав необережність заговорити про Дрейфуса.

— Бідолашний мученик! — сказала вона, стримуючи ридання. — Вони його там усмертять.

— Заспокойся, Зезетто, він повернеться, його виправдають, помилку виправлять.

— Доти він помре! Але бодай його діти носитимуть ім’я не-заплямоване. Але як же йому болить, оце мене вбиває! І уявіть-но собі, Роберова мати, жінка побожна, каже, що він повинен сидіти на Чортовому острові, навіть як він невинний. Який жах, чи не так?

— Авжеж, свята правда, вона так каже, — підтвердив Робер. — Моя мати саме такої думки, це саме так, але у неї не таке серце, як у Зезетти.

Насправді на цих сніданках, «таких любих», нічого доброго не було. Бо варто було Сен-Лу вийти зі своєю подругою на люди, як йому вже верзлося, ніби вона заглядається на всіх чоловіків, він одразу ж супився, вона бачила його злий гумор, їй подобалося дражнити його, чи, точніше, вона не хотіла розраджувати його з дурного самолюбства, вражена його тоном; вона вдавала, ніби пускає бісики якомусь чоловікові, та й зрештою іноді це не було порожньою забавою. Досить було якомусь добродієві бути їхнім сусідом у театрі чи в кав’ярні або навіть коли у їхньому візникові було щось привабливе, Робер, якого миттю застерігали ревнощі, помічав це раніше від Рахилі; і йому вже верзлося, ніби перед ним одна з тих мерзосвітніх істот, котрі задля втіхи, про що він говорив мені у Бальбеку, зводять на лихе і ганьблять жінок; він благав коханку не моргати такому типові і тим самим звертав на нього її увагу. А вряди-годи, відчуваючи, що Роберові підозри не позбавлені доброго смаку, вона, зрештою, переставала його дражнити, щоб він заспокоївся, посилала його з якимось дорученням, а сама в цей час устигала перебалакати з незнайомцем, ба навіть часто вмовлялася з ним про зустріч, а іноді після цього крутила роман.

Ледве ми ввійшли до ресторану, як Робер, чого я не міг не помітити, спохмурнів. Бо й Сен-Лу одразу примітив (що ми про-очили в Бальбеку): Еме, наділений на відміну від своїх простацьких кумпанів скромним шармом, мав у собі — несамохіть — щось романтичне, що спливає звичайно в якісь літа з пухнастого волосся та грецького носа, чим і відрізнявся від тичби інших служників. Служники, майже наголо вже-таки підтоптані й бридкі як смерть, дуже скидалися на оченашників, облесливих сповідників, а найчастіше на колишніх коміків-штукарів, бо їхні чола у вигляді брили цукру можна побачити хіба що на портретах, повивішуваних у старосвітськи скромних фойє вже занедбаних театриків, — на портретах, де їх увічнено у ролях подавальників або верховних понтифіків, а в ресторанах, завдяки прискіпливому доборові чи завдяки системі спадкової номінації, ці церемоніальні постаті збереглися ніби якась рада авгурів. На жаль, Еме впізнав нас і сам підійшов узяти замовлення, тоді як процесія опереткових жерців рушила до інших столиків. Еме спитав мене про здоров’я бабусі, а я поцікавився, як ся мають його дружина та діти. Моє запитання його розчулило, бо з нього був добрий сім’як. Він справляв вражіння людини розумної, енергійної, але шанобливої. Роберова коханка просто пасла на ньому очі. Але запалі очі кельнера на його нерухоїйому обличчі, якому невелика низькоокість надавала таємничої глибини, нічого не виказували. У провінційному готелі, де Еме служив багато років до прибуття у Бальбек, гожий зарис нині вже дещо пожовклого і змарнілого лиця, яке стільки літ, мов та гравюра з зображення принца Євгенія, маячіло завше на тому самому місці в майже завжди безлюдній їдальні, навряд чи привертав до себе багато цікавих поглядів. Отож — мабуть, через брак знавців — Еме не усвідомлював художньої виграшности свого обличчя, та ще й не захотів би, позбавлений темпераменту, красуватися ним перед людьми. Щонайбільше якась заїжджа парижанка, затримавшись випадково в цьому місті, зводила на нього очі, просила його перед від’їздом подати щось їй у номер і ховала у прозорій, незмінній і глибокій пустці животіння цього вірного чоловіка і провінційного служника секрет капризу без майбутнього і загрози будь-коли випливти. Одначе Еме, мабуть, помітив, як пильно їла його очима молода актриса. У кожному разі ця пильність не пройшла повз Роберову увагу, бо я бачив, як його обличчя шаріє рум’янцем, але не густим — Робер увесь паленів, коли хвилювався — а слабким, нерівним.

— Що, метрдотель здався тобі таким звабливим, Зезетто? — не вельми жалуючи Еме, спитав він коханку. — Можна подумати, що ти наміряєшся його замалювати.

— Починається! Я так і знала!

— Що починається, серденько? Якщо я помиляюся, нехай, беру свої слова назад! Але я маю право застерегти тебе перед цим прихвоснем, адже я його знав ще в Бальбеку (інакше чхати мені на нього): пройдисвіт яких мало.

Здавалося, Рахиль послухалася Робера, вона заговорила зі мною про письменство* і він теж підтримав нашу розмову. З нею мені нудно не було, бо вона добре знала твори, які я любив, і думки наші часто збігалися;