У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст
— Я волів би побути на пару з тобою, ба навіть мені кортить поснідати з тобою наодинці, словом, посидіти вдвох, поки прийде час піти до тітки. Але сніданок така втіха для моєї бідної голубоньки, і вона, бачиш, така зі мною мила, що я не міг їй відмовити. Зрештою вона тобі сподобається, це художня душа, вся як живе срібло, і з нею приємно снідати в ресторані, вона така славна, така проста, завжди всім задоволена.
Я гадаю все-таки, що саме того ранку, і, либонь, уперше, Робер одвихнувся на мить від жінки, яку він, від милощів до милощів, поволі творив, і нараз побачив на відстані іншу Рахиль, її двійника, але геть одмінену і схожу на звичайнісіньку ростри-буху. Покинувши прегарний сад, ми рушили до паризького поїзда, коли Рахиль — вона йшла трохи попереду, — впізнали й нагукали, гадаючи ніби вона сама, такого самого розбору, як і вони, «курочки»: «Гей, Рахилю, їдьмо з нами, Люсьєна і Жермена уже в вагоні, біля нас є вільне місце, мерщій, потім разом гайнемо на скейтинг!» І вони вже збиралися звести її з двома «крамарчуками», своїми кавалерами, які їхали з ними, але, помітивши збентежену міну Рахилі, цікаво звели очі, побачили нас і попрощалися з нею, перепросивши; Рахиль і собі попрощалася з ними, якось знічено, але приязно. Були то дві бідолашні шмонді, у комірах із підробленої видри, і виглядали вони десь так само, як Рахиль, коли Сен-Лу спіткав її вперше. Він їх не знав, не знав, як їх на ім’я, і, пересвідчившись, що вони добрі знайомі його приятельки, подумав, що в її житті, мабуть, був, а то й зберігся досі такий закапелок, про який він і гадки не мав, і що те, інше, життя не те, що нинішнє їхнє спільне життя, що там можна мати жінку за луїдор. Те життя лише прочинилося перед ним, але разом з ним він побачив і зовсім іншу Рахиль, не ту, яку він знав, а Рахиль, подібну до тих двох діптянок, Рахиль за двадцять франків. Ось так Рахиль і роздвоїлась на хвилю для нього: він побачив на певній відстані від його Рахилі Рахиль шкуру, достеменну Рахиль, як виходити з того, що достеменна Рахиль — радше лярва. А ще йому спало на думку, що з того пекла, в якому він жив, жив із гадкою про неминучий шлюб із багатою та продаж свого імені, що дало б йому змогу відраховувати Рахилі сто тисяч франків на рік, він радо б вирвався і підійшов під ласку своїй коханці, як ці «крамарчуки» підходять під ласку своїм паплюгам за гріш. Але як же це зробити? Вона ж ні в чому не завинила. Якщо він почне на неї скупитися, вона буде не такою знадливою, перестане в розмовах і листах тулити такі слівця, які його так зворушували і які він хвалькувато переказував друзям, підкреслюючи, як це мило з її боку, але замовчуючи те, скільки грошей він сипле на її утримання, навіть те, що він узагалі щось їй підносить, що її фотографії з присвятою або завершальні слова телеграм — це ті самі сто тисяч франків, тільки в урізаному й коштовнішому вигляді. Хоча Сен-Лу і не пробалакався, що платить Рахилі за ті її скупі ніжні вирази, проте не слід спрощувати, а таке спрощення завжди немудро робиться щодо всіх коханців, які процвиндрюють гроші, щодо стількох чоловіків, — що не пробалакався він із самолюбства, з марнославства. Сен-Лу був досить розумний, щоб усвідомлювати, що все, що тішить марнославство, він легко й дурно знайде у світі завдяки своєму славному імені, завдяки своїй красі, і що його взаємини з Рахиллю, навпаки, дещо віддаляють його від світу, б’ють по його гонору. Ні, самолюбне бажання переконати інших, що ти дістаєш задурно очевидні знаки прихилля коханої жінки, — це попросту похідне любови, потреба похизуватися, що та, котру ти так кохаєш, кохає тебе. Рахиль, розійшовшися з потіпахами, які посідали до вагону, підійшла до нас; одначе не тільки їхні підробні видри і напу-женість крамарчуків, але й імена Люсьєни та Жермени піднесли образ нової Рахилі. На мить Сен-Лу примарилося життя на площі Пігаль, з худорідними приятелями, з плюгавими любовними пригодами, з нехитрою гульнею в пообіддя у Парижі, де сонце, починаючи від бульвару Кліті, висявало, здавалося, зовсім не так, як тоді, коли він проходжався зі своєю коханкою, бо кохання і супутні йому муки мають, як і хміль, силу міняти в наших очах предмети. У самому Парижі йому мріявся якийсь інший Париж, взаємини з Рахиллю здавалися підгляданням у чуже життя, бо хоча Рахиль, коли була з ним, робилася схожою ледь-ледь на нього, проте з ним вона жила частиною свого справжнього життя, ба навіть частиною найціннішою завдяки шаленим грошам, які він їй давав, частиною, яка будила заздрість її приятельок і яка давала б їй змогу, набивши вже калитку, перебратися на село або дебютувати в якомусь відомому театрі. Роберові кортіло спитати у своєї дівчини, хто такі ці Люсьєнаї Жермена, про що вони говорили б, якби вона присіла до них у купе, як провела б із ними день і чи не завершився б він після скейтинга гулями в таверні «Олімпія», якби з нею не було Робера і мене. На мить околиця цього локалю, яка завжди здавалася йому нудною, пробудила його цікавість, завдала йому болю; побачивши весняне сонце, таке ясне на вулиці Комартен, куди Рахиль, якби не знала Робера, пішла б оце зараз і заробила б луїдор, він зажурився. Але навіщо починати ці розпити, коли він наперед знав, що відповіддю йому буде або просто мовчання, або брехня, або щось дуже прикре для нього, але даремне. Роздвоєння Рахилі тривало довгенько. Кондуктори зачиняли дверцята, ми притьмом сіли до вагону першого класу, чудові перли Рахилині нагадували Роберові, що це дуже дорога жінка, він
