У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

— Знаєш, — сказав я Роберові, — в день від’їзду я заходив до тебе попрощатися; ми так і не встигли досі з тобою про це побалакати. Я тобі вклонився на вулиці.

— Ох, і не згадуй! — гукнув Сен-Лу. — Я так розжалився! Ми спіткалися біля самих касарень, але я не міг зупинитися, бо я вже й так дуже спізнювався. Мені це все було дуже прикро, повір!

Отже, він мене впізнав-таки! Перед очу мені все ще стояло, як зовсім байдуже він салютує мені, нічим не виявляючи, що мене впізнав, не помахавши, аби показати, що шкодує, що не може зупинитися. Мабуть, це його тодішнє прикидання — ніби він мене не впізнав — усе для нього спрощувало. Ось тільки мене вразило, з якою хуткістю він на це зважився, не зрадивши жодним жестом, що мене впізнав. Я зауважив ще в Бальбеку, що личко він мав якесь наївно-щире, крізь його прозору шкіру видно було раптовий приплив емоцій, а Роберове тіло було напрочуд вимуштруване вихованням для створення певного роду облуди, потрібної для годиться, і, як чудовий актор, він міг і в полку, і в салоні грати навперемін найрозмаїтіші ролі. В одній із цих ролей він кохав мене всім серцем, був мені майже за брата; він був мені за брата і знов став за брата, але на мить став іншою, незнайомою мені людиною, яка, тримаючи віжки, з моноклем ув оці, без погляду і без усмішки піднесла руку до кепі, щоб відсалютувати призвоїто мені по-військовому!

Я снував між декораціями. Позбавлені зблизька всього, що їм падає відстань і освітлення, всього, чого домагався при виготовленні їх великий маляр, вони видавалися якісь убогі, і Рахиль теж, як побачив я, коли підійшов до неї, не уникла цієї руїнницької сили. Крила її урочого носика залишилися десь там, між залою і сценою, так само як пластика декорацій. То була не вона, я впізнав її лише з очей, особу її засвідчували саме вони. Обриси і блиск цієї молодесенької зірки, ще недавно такої осяйної, зникли. Натомість, наче ми довгенько дивилися на місяць, і він перестав нам здаватися рожевим і золотавим, на цьому недавно такому гладенькому личкові я розрізняв лише протуберанці, плями, вибої. Попри те, що поблизу не лише жіноче личко, а й розмальовані полотна розминалися з первісним вражінням, я все-таки був щасливий, що я на сцені, пробираюся між декораціями, у цій обстановці, яка колись із любови до природи здалася б мені нудною і штучною, але яка мене потім усе ж полонила, коли я наткнувся на опис її в Ґетевому «Вільгельмові Майстері». Я не міг вийти з дива, побачивши, як серед журналістів, світських людей та приятелів актрис, які віталися, гомоніли, курили, ніби в якійсь віллі, молодик у чорному оксамитовому точку, у спідничці барви гортензії, нарум’янений, наче жива сторінка з альбому Ватто, усміхнений, задивлений кудись у небеса, легко підскакував, гожо сукаючи руками, і здавався істотою такою чужеплеменною цим добропристойним сюртучникам і рединґотникам, між якими він, як шаленець, носився зі своєю екстатичною мрією, такою одрубною від їхніх життєвих клопотів, такою окремішньою від звичаїв їхньої цивілізації, такою відірваною від законів природи, що коли ви стежили очима за арабесками, які так вільно викреслювали серед декорацій його крилаті, примхливі, загримовані циби, то на вас віяло такою самою благодатною прохолодою, як від споглядання метелика, заблудного в юрбі. Аж це Сен-Лу привиділося, що його коханка замилувалася на танцівника, який востаннє повторював фігуру танцю, передбаченого в дивертисменті, і Роберова твар потьмарилася.

— Ти могла б дивитися в другий бік, — кинув він їй понуро. — Знаєш, ці пустопляси не варті линви, на яку добре б їх підняти, щоб вони скрутили собі в’язи; і вони потім будуть хвалитися, що ти звернула на них особливу увагу. Зрештою, хіба ти не чуєш, що тебе волають до вбиральні одягатися. Ти ще, чого доброго, й спізнишся.

Троє добродіїв — троє журналістів — побачивши розсатанілу міну Сен-Лу, зацікавилися і підступили послухати, в чому річ. На тому боці сцени ставили декорації, і нас було приперто до журналістів.

— Ба, я ж його знаю, це мій друг! — вигукнула Роберова любка, дивлячись на танцюру. — Який він ставний! Подивіться-но на його рученьки — вони теж танцюють, як і весь він!

Танцюриста обернув голову, і людська його особистість прозирнула з-під сильфа, якого він втілював: рівні і сірі драглі його очей здригнулися і заблисли між цупкими і підмальованими віями, а усмішка розтягла рота на нашмарованому лиці. Потім, аби потішити молоду жінку, немов співачка, котра з ґречности мугикає арію, що нас так захопила, він заходився так само сукати руками, пародіюючи самого себе з тонкістю пересмішника і веселістю дитини.

— Ох, як гарно! Він передражнює самого себе! — вигукнула Рахиль, ляпаючи в долоні.

— Серденько, я тебе благаю, — озвався Сен-Лу жалібним голосом, — не роби вистави, ти мене без ножа ріжеш. Присягаюся, якщо ти скажеш бодай слово, я не проведу тебе до твоєї вбиральні і піду собі. Не зли мене. Не дихай сигарним димом, тільки нашкодиш собі, — додав він, звертаючись до мене з тією турботливістю, яку виявляв до мене ще в Бальбеку.

— Ох, яке це буде щастя, як ти підеш геть!

— Але знай: я вже не вернуся!

— Не смію надіятися.

— Слухай, ти пам’ятаєш, я пообіцяв тобі кольє, якщо ти шануватимешся. Але скоро ти так до мене ставишся...

— А я нічого іншого від тебе і не чекала. Якщо ти пообіцяв, то-мені треба затямити, що свого слова не дотримаєш. Ти брязкаєш мені над вухом своїм золотом, але я не така корислива, як ти. Ось де в мене твоє намисто. Інший мені його піднесе.

— Ніхто тобі його не піднесе, бо я залишив його за собою у Бушрона і взяв з нього слово, що він продасть його тільки мені.

— Овва! Так ти пішов на шантаж, ти все спланував. Типовий потомок Марсантів. Mater Semita, поріддя