У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст
У Парижі, хоча весна вже прийшла, дерева на бульварах ледве вбивалися в лист, а коли окружна залізниця перенесла нас із Робером до поблизького села, де мешкала його коханка, ми помліли від захвату, побачивши розквітлі садові дерева, великими білими престолами виставлені за кожним штахетом. Ми ніби потрапили на ті особливі, поетичні, короткі місцеві святки, на які приїздять іздалеку о певній порі, ось тільки це свято влаштувала сама природа. Квіт на вишнях, ліплений один до одного білими піхвами, здалеку, серед інших дерев, безкві-тих і безлистих, здавався цього сонячного, але холодного дня снігом, який деінде розтанув, але поки що лежав у кущах. А височезні груші сповивали кожну хату, кожне скромне подвір’я ще ширшою, рівнішою, сліпучішою біллю, так ніби всі 'будівлі й усі обійстя цього сільця вбралися цього дня до першого причастя.
У цих підпаризьких селах уціліли в їхніх царинах парки XVII і XVIII століть, «забаганки» інтендантів і фавориток. Якийсь садівник захопив один такий парк, розбитий нижче шляху, захопив з тим, щоб посадити тут плодові дерева (а може, просто зберіг малюнок великого столітнього саду). Розсаджені шахівницею, не так густо й далі від шляху, ніж ті, що я бачив раніше, груші тут творили великі, відокремлені низенькими примурками чотирикутники білих квітів, позолочених з кожного боку сонячним промінням по-різному, отож усі ці безверхі, просто неба покої скидалися на палати Палацу Сонця десь на Криті; а ще вони нагадували водойми або клапті моря, відбиті сіткою для якогось рибного промислу чи для розведення устриць, коли ти, залежно від розташування дерев, бачив гру світла на кронах, ніби це був весняний розлив і світло розбризкувало то тут, то там посеред прозірчастого і налитого небесною блакиттю трельяжу біле шумовиння сонячного і пінявого квіту.
Це була старовинна осада зі своєю древньою мерією, засмаглою і золотавою, перед якою замість призових стовпів і короговок стояли три здоровенні груші, вичепурені так гожо в білий атлас, ніби на місцеве світське свято.
Ніколи Робер не говорив мені так розчулено про свою коханку, як під час дороги. В його серце вкорінилася тільки вона одна; військова кар’єра, вищий світ, родина — до всього цього йому було не байдуже, але для нього воно нічого не важило проти найменшого дріб’язку, дотичного до його полюбовниці. Тільки вона його чарувала куди більше, ніж чарували Ґерманти і всі земні царі. Вагаюся сказати, чи він свідомо вважав її вищою істотою на крузі земнім, але думав він і дбав лише про неї. Ради неї він терпів муки, іноді блаженствував і міг піти на смертовбивство. Для нього справді цікаве, справді захопливе було лише те, що собі зичила і що робила його коханка, наскільки про це можна було здогадатися з її мінливого виразу, на вузенькому просторі її личка, під її думним чолом. Сен-Лу, гонористий у всьому, був не від того, щоб підшукати собі блискучу пару, аби тільки утримувати й надалі її і зберегти. Він так високо її цінував, що навряд чи знайшлася б сума, гідна її вартости. Від женіння його утримував практичний інстинкт, відчуття того, що як тільки до неї дійде, що чекати від нього більше нічого, вона одразу покине його або заживе на власну руку, отже, поки вона чекатиме завтра, вона його. Бо Сен-Лу припускав, що вона, може, зовсім його не кохає. Певна річ, уселюдська хвороба, звана коханням, іноді змушувала його, як усіх чоловіків, думати, що вона його кохає. Але досвід підказував йому, що кохання коханням, а живе вона з ним лише через його грошики і що того дня, коли їй не буде чого сподіватися від нього, вона порве з ним, хай і кохаючи його (як думав Сен-Лу, вважаючи її жертвою теорій її приятелів-літераторів).
— Я піднесу їй сьогодні, якщо вона буде мила, — сказав Робер, — подарунок, який її потішить. Ґердан із самоцвітів, який вона бачила у Бушрона. Правда, тридцять тисяч франків зараз для мене багатенько. Але життя у мого бідолашного вовченятка не таке вже й веселе. Зате якою радістю вона зрадіє! Вона нагадувала мені про це намисто і сказала, що знає когось, хто, може, його їй і подарує. Мені щось не дуже віриться, але про всяк випадок я домовився з Бушроном, нашим родинним постачальником, щоб він відклав кольє для мене. Я радий, що ти з нею познайомишся, бачиш, красунею її не назовеш (я бачив, що Робер думає інакше і що завів цю розмову лише на те, щоб мене дужче вразила її врода), але вона розумна як мало хто; при тобі вона, мабуть, буде маломовна, але я тішуся на саму думку про те, як вона хвалитиме тебе потім; знаєш, вона іноді скаже таке, що потім думаєш і додумуєшся до чогось дуже глибокого, просто пітійне пророкування.
Шлях до її хати йшов серед садків, і я несамохіть пристанув, — таким білим кипнем кипіли вишні та груші; порожні ще й незаселені вчора, вони, ніби незамешканий маєток, залюднилися нараз і приоздобилися завдяки малим прибульцям, чиї гарні білі суконьки світили крізь штахети у глибині алеї.
— Слухай-но, я бачу, тобі хочеться помилуватися на це все, пройнятися поезією, — сказав Робер. — Зачекай мене тут, моє "золотко мешкає близесенько, я по неї.
Чекаючи, я почав снувати туди-сюди між скромними садочками. Коли я зводив голову, то бачив подекуди у вікнах молодесеньких дівчаток, а під голим небом, поверхом вище, гнучкі і легесенькі, у свіжих лілових сукеньках, молоді кипашки безу висіли на гіллі й колисалися на вітрі, не зважаючи на переходня, який зводив очі на яруси їхньої зелені. Я впізнавав у них фіолетові пелотони, які шикувалися при вході до Сваннового парку за низеньким білим бар’єром теплими весняними днями і скидалися на чудовий килим провінційного виробу. Я рушив стежкою, яка вела на лужок. Стругав свіжий і різкий, якийсь комбрейський вітер, а на глеюватому, вогкому сільському ґрунті, як бережний, вівоннський ґрунт, стала переді мною у збіраниці цілого грона своїх посестер біла груша, вона похитувалася, усміхнена, і розвішувала на сонці, наче куртину з матеріялізованого й дотикального світла, торгані вітром, виглянсувані й посріблені сонячним промінням квіточки.
Нараз появився у супроводі коханки Сен-Лу, і в цій жінці, яка була для нього вселюбов’ю, всерадістю життя, у цій жінці, чия
