Франческа. Володарка офіцерського жетона - Дорж Бату

А інша пригода трапилася нещодавно, коли я замість пакетика з собачим, перепрошую, гімном викинув в урну телефон. Буває. Мозок помилився й надіслав сигнал не тій руці. Упс!

Ми вийшли з корпусу й покрокували до стоянки.

— Молися, щоб смітник не спорожнили! — сказав я, помітивши, як по території бази курсує здоровенний сміттєвоз.

— Це буде просто цілковитий pizdiets! — заплакала напарниця.

— Слухай, ragazza mia! Я буддист. Знаєш, як у нас говорять? «Хвилюватися заздалегідь марно, а після — вже пізно. Момент хвилювання швидкий, як комариний укус». Отож розслабся й не плач. Але якщо я знайду твій гаманець, то з тебе обід!

— Усе, що забажаєш, Джорджіо!

Виявилося, що моя дорога напарниця викинула гаманець у здоровенний залізний контейнер із двома маленькими пластиковими дверцятами по обидва боки для вкидання сміття і з великим вікном згори — через нього сміття висипають у сміттєвоз. Воно було наглухо закрите важкими металевими щитками. Стандартний зовнішній контейнер для закладів із великим людським потоком. А потік і справді був великий: початок робочого дня, шоста тридцять ранку, вся база з’їжджалася на службу, і смітники, які опівночі забирали перед робочим днем, усього за кілька годин заповнювалися наполовину, після чого їх знову спорожнювали.

Я відсунув пластиковий люк, і в ніс мені вдарив приголомшливий, теплий і терпкий кисло-гнилий запах стаканів зі «Старбакса», «Данкін-Донатса», змішаний із різким запахом стаканчиків локальних кав’ярень. У комплексний запах кавової тари додавалися фруктові нотки бананових лушпайок і яблучних качанчиків, а все перекривала потужна гама скислих учорашніх обідів, акцентована ритмом зацвілих страв, забутих в автомобілях ще минулого тижня і знайдених аж сьогодні. Подекуди в симфонії запахів лунали партії чогось медичного, фізіологічного і… Словом, славетному письменникові Патріку Зюскінду вистачило б на новий роман.

— Тут?

Франческа кивнула. Я заглянув усередину й посвітив ліхтариком смартфона. Я чудово пам’ятав її гаманець, зроблений за індивідуальним замовленням у майстерні батькових родичів: невеличкий, чорний, із тонкої шкіри, з витисненою монограмою перших літер імені та прізвища власниці. Цю, без сумніву, коштовну річ, дівчина отримала в подарунок від батька на повноліття, тому втрата водійських прав і банківських карток, порівняно з цим гаманцем, була простою дрібницею.

Я ще раз посвітив ліхтариком, але нічого, крім сміття, не побачив.

— А ти далеко його закинула? Ти просто розтисла пальці чи перед тим розмахнулася?

— Я не пам’ятаю…

— Щоб тобі добре було! Держи телефон, я там поворушу!

Я перехилився через люк усередину й запустив обидві руки в сміття. Франческа взяла в руки мій телефон і теж втислася в люк. Збоку ми нагадували двох єнотів, що потрошать смітник у пошуках солоденького. У вухах мені залунала пісенька єнотика: «От улибкі станєт дєнь свєтлєй». Напевно, саме цю пісеньку і співав малий, коли порпався у смітниках. Знали б про це діти!

Перебравши руками все, що було в межах досяжності, я нарешті виліз.

— Нічого не знайшов. Принаймні прямо біля люка твого гаманця немає — я все ретельно передивився, до самого дна. Мабуть, ти його все-таки кинула з силою. Дивися, яка тут гора сміття — мабуть, він десь усередині.

Чорні Франчесчині очі наповнилися гіркими слізьми. Я страшенно не люблю, коли в моїй присутності плачуть.

— А, чорт із тобою! — махнув я рукою. — Давай сюди телефон, я поліз усередину!

До початку зміни було ще п’ятнадцять хвилин, і я наївно вважав, що за цей час поперекидаю приблизно центнер сміття.

Я заліз у контейнер і насилу втримав рівновагу, щоб не звалитися в самісіньку середину величезної купи, яку за кілька годин накидали мої любі колеги. Чесно, я ніколи не задумувався, скільки сміття продукує людина за своє життя. Найстрашніше — де це все потім дівається! Якщо його сортують і переробляють — це ще півбіди. Але якщо все це лайно просто складають на полігонах просто неба, то це катастрофа! Ми в прямому сенсі засираємо те місце, де живемо!

З такими невеселими думками я нарешті знайшов стійку позу й озирнувся.

Величезний контейнер за розмірами дотягував до об’єму кухні в радянських «хрущовках». Сміттям була завалена майже вся підлога, і його рівень сягав мені до колін. Було, де розвернутися, скажу я вам.

— Чессіно, я пошукаю тут, бо далі, ніж я стою, ти його закинути не могла. І про що ти, дівчино, думала?!

— Пробач, пробач, caro mio, вічно ти через мене страждаєш… — бурмотіла метальниця гаманців, турботливо підсвічуючи мені телефонним ліхтариком.

І тут я щось побачив. Книжка! Який ідіот викинув у смітник книжку?!

— Франческо, диви, книжка!

Я простягнув їй книжку обсягом десь півтисячі сторінок, не менше. Напарниця обережно, двома пальцями взяла фоліант. Раптом очі її розширились і стали завбільшки, як два ґудзики.

— От зараза! От довбані гади! Просто pizdiets! Ти знаєш, що це за книжка, Джорджіо?!

— Гадки не маю, але вона чимось залита. Думаю, що кавою.

— К бісу каву! Це «Berkeley Problems in Mathematics»!

— І?

— Це означає, що мені тепер буде що читати принаймні місяць! Ти знаєш, скільки вона коштує?!

— Франческо, от нащо ти мене питаєш про те, чого я близько не знаю?! Особливо коли я намагаюся знайти твій дрипаний гаманець!

— Джорджіо, ти найкращий на світі! Що б я без тебе робила?!

Я знов занурився у сміття.

— Франческо, ти чого тут? — почув я голос сержанта Маковскі.

У контейнер увірвався потужний промінь армійського ліхтарика.

— Джорджіо?! Ти якого біса у смітнику?! Знову забув ланч і шукаєш чогось смачненького?! — начальник охорони зареготав.

— Смійся, смійся, телепню, — буркнув я. — Тільки грижу не насмій.

— Я гаманець у смітник викинула… — зніяковіло зізналася Франческа.

— Гаманець? Навіщо? — Маковскі задав єдине логічне запитання, хоч людина, яка добре знає мою напарницю, спитала б не «навіщо», а «як».

— Спитай краще, чого я свою голову не викинула. Я його зі сміттям переплутала.

— Зі сміттям?!

— Так! — прошипіла дівчина. — Уяви собі, зі сміттям! А Джорджіо його тепер шукає!

— А, так би й сказала! Ану посунься! — сержант схопився руками за верх контейнера й просунув у люк обидві ноги. — Привіт, друже! Як успіхи?

— Книжку знайшов. Франческа сказала, що потрібна річ, візьмемо. Гаманця поки що не знайшов.

— Дірокол!!! Цілий! Не поламаний! — Маковскі тримав у руках старезний дірокол на три стрижні — для великих аркушів.

— Ну дірокол, ну то й що?! Він тобі потрібен?

— Аякже! Протоколи оглядів підшивати!

Я критично подивився на сержанта.

— Ох, Маковскі, такий великий, а розуму, наче в білки!

— Чого це? — образився сержант.

— А того, — Франческа з півслова здогадалася, до чого я гнув. — Якщо тобі потрібен новий дірокол, то треба йти до суперінтенданта бази, сержанта МакКарті!

Маковскі почервонів і відкинув дірокол так, ніби він йому руки попалив.

— Ото ще придумаєте…

Ми з напарницею з усієї сили зареготали. Смішно це, мабуть, сприймалося збоку: дівчина голосно регоче коло смітника, а смітник їй відповідає глухим басом.

Раптом Франческа різко замовкла, ніби чимось удавилася.

— Гей, що там у тебе? — спитав я із контейнерних надр. — О, я тут пончика знайшов! Майже новенький, шоколадний! Тобі взяти?

— Ні! — пискнула напарниця.

— Ти ж любиш шоколадні, камон!

— Джорджіо, пробач! Це не той смітник!

Я відчув палке бажання подержати когось за тонку горляночку.

— Francesca, ragazza mia, mi chiedo, ma che diavolo?! [38]

— Чого це «якого біса»?! Ну переплутала я, scusi [39]! — напарниця, винувато кліпаючи очима, позадкувала від смітника. Вона знала, що коли я намагаюся говорити італійською, то