Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Франческа. Володарка офіцерського жетона - Дорж Бату

Франческа. Володарка офіцерського жетона - Дорж Бату

Читаємо онлайн Франческа. Володарка офіцерського жетона - Дорж Бату
щоб завжди було по-твоєму!

— Ти курка в окулярах!

— Ти нестерпний!

— Ти сперечаєшся!

— Ні!

— А що ти зараз робиш, по-твоєму?!

Мені в голову полетіла шкірка з апельсина. Я не встиг відхилитися, і вона повисла в мене на окулярах. Напарниця зойкнула, підскочила й акуратно зняла її із мене. На окулярах залишилася пляма соку. Франческа обережно зняла з мене окуляри й почала протирати їх своєю сорочкою. Я подав їй спиртову серветку — спеціально для нас, окулярчастих, у коридорі, коло шафки першої допомоги, стоять коробочки з такими серветками. І однаково Франческа протирає окуляри казна-чим. Я також.

— Diakuyu! — спокійно сказала напарниця, ніби ми й не сварилися півхвилини тому.

— Ви закінчили? — флегматично спитав Баррел.

— Ага! — відповіла напарниця, віддаючи мені чисті окуляри.

— Grazie! — подякував я.

— А що ще є українське, про що я не здогадувався?

— Taras Shevchenko Expressway між Newington і New Britain!

— Ти думаєш, я тупий? Я там ледь чи не щодня їжджу! — образився офіцер. — Я знаю, хто такий Шевченко! Може, в мене вуса такі, як у нього!

І тут мене наче струмом ударило. Точно! Ну який морж?! Старший офіцер Баррел мав розкішні шевченківські вуса!

— І точно! Як я раніше не помічав?!

— Ну а ще що?

— Міла Йововіч народилася в Києві!

— Міла Куніс теж з України.

— З Чернівців. А ще Стівен Возняк.

— Він хіба не поляк?

— Сам казав, що українець.

— Коли?!

— Недавно, коли в Київ приїжджав.

— Офігіти просто.

— До речі, ще є така страва… Чорт, як її?.. Pork belly?

— Сало!

— Salo?! — Франческа знову вигнула брову. — Salted or smoked fat pork belly?! Як це взагалі можна їсти?!

— Мовчки.

— Чому, Джорджіо?!

— Тому що, як будеш багато балакати, його у тебе вкрадуть! — абсолютно серйозно сказав я.

Офіцер Баррел зареготав.

— Ну все! Прийду додому, слухатиму Цісик, дивитимуся Йовович, їстиму pierogi й salo!

— Спочатку навчіться вимовляти palyanytsya.

— Dyakuyu! — обережно сказав Баррел.

— Годиться для початку, — усміхнувся я.

* * *

— А-а-а! Трейсі, що це в тебе?! Що ти там від мене ховаєш?! А-а-а! Сублімована локшина! — Франческа верещала від захвату так, ніби побачила не стаканчик заварної локшини, а качку з апельсинами.

— Франческо, відчепися! Чого ти кричиш на всю кухню?!

Трейсі намагалася непомітно вислизнути з кухні зі стаканчиком псевдояпонського рамену «Nissin». Але моя напарниця вчепилася в начальницю зв’язку, наче тер’єр у хазяйський черевик.

— Де ти це взяла?!

— Де, де! У магазинчику на заправці купила! Ти що, локшини не бачила, чи що? — шкіра у Трейсі була красивого шоколадного кольору, але навіть я побачив, як вона густо почервоніла.

— Я її обожнюю!

— Я думала, сицилійці обожнюють аранчіні, пасту й піцу. І аж ніяк не оце! — Трейсі не полишала спроб вийти з кухні, але Франческа так міцно обняла свою жертву, що вийти тій не вдавалося.

— Локшина! Студентська страва! — вигукнула Франческа, і це була щира правда.

Жахлива пластикова китайська вермішель з’явилася у нас на початку дев’яностих. Коштувала вона копійки, а вміст пакетиків на вигляд, колір і смак нагадував немите й жирне сиве волосся. Я не можу пояснити чому, але ця страва, трошки корисніша за брудну й прокислу від довгого лежання у напівпорожньому відрі швабру, була нашим улюбленим студентським харчем.

Ми заливали її окропом, гризли суху, додавали в суп і робили з неї гарніри. Крім копійчаної ціни, вона ще й не потребувала варіння, промивання, змащування олією і додавання спецій — усе було в чарівному пакетику (або у двох). Особливо просунуті й дорогі пакети з локшиною мали навіть три пакетики! В одному сіль, перець і глутамат натрію (бо без нього ця отрута була неїстівна), у другому — олія, а в третьому (о, чудо!) — сушені трави й шматочки овочів (принаймні ми хотіли так думати). Таку локшину ми називали «лакшарі», і продавалася вона в пінопластових коритах. Це був корейський бренд «Доширак» концерну Nong Shim. До речі, ця бридота є і в США.

А скільки легенд ходило про цю «страву»! Що її придумав особисто Мао Цзе Дун, щоб скоротити перерву на обід до 30 хвилин, що туди підсипають наркотик, під впливом якого людина думає, що це смачно, і заливає окропом ще одну порцію, і навіть що сам імператор Японії не проти всмоктати стаканчик цієї отрути на обід. Японська імператорська династія, старша за християнство, з появою цієї локшини в небезпеці, я вважаю.

З цією локшиною пов’язаний навіть один цікавий епізод. Одного разу, вже в Україні, ми повезли гостей із далекої Москви в музей Степана Бандери, що у Старому Угринові.

Тижнів за два до того я там був і робив сюжет про цей абсолютно чудовий музей. Тож я зателефонував голові Калуської райадміністрації (не пам’ятаю прізвища, але його точно звали Василь) і, насилу стримуючи регіт, сказав, що у мене гості з Москви. Районний голова знав, що робити в таких випадках.

У Старому Угринові нас зустрів молодий директор музею й особисто провів московським гостям екскурсію. Говорив він щирою українською, але гості його чудово розуміли, бо перед тим я їм сказав, що за слова «нє панімаю украінскій язик» на батьківщині провідника ОУН вішають на березі за ліву ногу.

Після чудової екскурсії московські гості вже були переконаними українцями, вміли вимовляти «паляниця» і навіть самі придбали у крамничці червоно-чорні прапори.

І вишенькою на торті стала їдальня, де спеціально для гостей, за всіма канонами української гостинності, був накритий стіл. Чого на ньому тільки не було! І вареники трьох сортів, і ковбаси, й шинки, і запечений короп, і курочка, і наливки, горілка з перцем і навіть калуське пиво. У своїй Москві вони такої смакоти й не бачили! Гості просто заклякли і вже згадували, як вимовляється «Слава нації!», коли побачили на столі… салат із яйця, моркви, зеленого горошку, кукурудзи і… сублімованої локшини! Вітчизняної. Не здивуюсь, якщо й тепер в Україні таке виробляють, бо воно ж не тоне — ви зрозуміли.

Після того, як москвичі побачили салат із локшини, вони розслабились і нарешті зрозуміли, що перебувають не в казковій Вальхалі, а на Землі, у чарівному Старому Угринові, і що тут живуть справжні живі люди, які їдять сублімовану локшину.

До речі, екскурсією гості були вражені і щиро зізнавалися, що їм такого у Москві «нікогда нє расказивалі». А одна гостя навіть переїхала через рік до Львова. Я не жартую, все так і було.

— Слухай, Трейсі, може, махнемося? — не відставала Франческа.

— Тобто?

— Ти мені локшину, а я тобі свій ланч!

— А що в тебе?

— У мене мариновані артишоки, антіпасто і шматочки тунця на грилі!

— Ти віддаси все за оце? — Трейсі, тримаючи двома пальцями стакан із гарячою локшиною, помахала ним перед носом напарниці.

— Віддам!

— Ти божевільна, Франческо!

Отримавши заповітний стаканчик, Франческа кинулася до столика, взяла мої бамбукові палички і всілася трапезувати. Була вона абсолютно щаслива.

Трейсі сіла поряд зі мною і відкрила контейнер. По кухні рознісся аромат середземноморської кухні. Мариновані артишоки сеньйори Карли, засмажений сеньйором Джіованні тунець на грилі, шматочки проволоне, салямі, пеперончині і маринованої моркви, злегка политі оливковою олією першого віджиму.

— Пригощайся! — запросила мене Трейсі й підсунула контейнер до мене. — Тепер це наше! Я не розумію, як можна обміняти цю смакоту на ту отруту?

— У мене був знайомий хірург, — раптом згадав я, підчепивши артишок. — І якось я при ньому заварив цю локшину. Він подивився на неї і сказав: «Боже, в мене вчора операція була — привезли дитину з тяжкою глистною

Відгуки про книгу Франческа. Володарка офіцерського жетона - Дорж Бату (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: