Франческа. Володарка офіцерського жетона - Дорж Бату

Тут потрібно дещо читачеві пояснити. Вескотт командував базою вісім років. Ось звідки «два президентські терміни», бо за конституцією президент країни не може обіймати свою посаду довше восьми років.

На базі давно ходили чутки про те, що нашого командира хоче забрати в Пентагон його давній товариш — генерал Джеймс «Скажений пес» Меттіс, але Вескотт якось у розмові зауважив, що потрапити в Пентагон можна, але опинитися на посаді, де звання «полковник» — межа, не входить у його плани.

Тепер мені став зрозумілий стратегічний крок Вескотта. Генерал-ад’ютант штату теж його давній друг, і він узяв полковника своїм заступником із питань ВПС. Посада заступника генерал-ад’ютанта — великий стрибок у кар’єрі полковника. Якщо Вескотт через два-три роки перебере цю посаду, то отримає звання бригадного генерала. І хтозна, де потім може опинитись бригадний генерал…

— А що там із польотами?

— Я й далі літатиму на «Товстому Альберті», тільки не так часто, як раніше, на превеликий жаль. Але літатиму звідси!

— То я так розумію, що ми будемо бачитися?

— Джорджіо, я тут буватиму мало не щотижня!

— А що буде з Сарою? — спитала Франческа, і очі її стали схожими на два кулеметні дула. Полковник одразу перестав усміхатись і важко зітхнув.

— З Сарою все буде добре, пташко. Її ніхто тут не скривдить, це я тобі гарантую.

— Вона моя подруга, — напарниця дивилася на полковника, не кліпаючи. — І якщо новий командир поводитиметься із нею не так, як ви, то в риби на дні річки Коннектикут буде свято. А ми, сицилійці, рибу любимо.

— Я передам полковникові Ґвінну твоє попередження. І я б на його місці поставився до нього якомога серйозніше, — Вескотт знову зітхнув. За ранок він уже стільки разів важко зітхав, скільки не зітхає старий пес у дощову й холодну погоду. — Мені подобається, що у вас така команда. Вас хоч у тил ворога десантуй. Тримайтесь одне одного. Мені вас не вистачатиме…

* * *

Початок місяця відзначився бійкою з моєю участю. Причому Франческа (як і завжди, звісно) до цього непричетна.

Ми з нею мирно (що само по собі дивно, чи не так?) сиділи в командному центрі й намагалися закрити зміну. «Намагалися», тому що нам заважали приступи реготу, а простіше кажучи, нам заважала банальна істерика. Істерика сталася через те, що спочатку Франческа переплутала канали і, думаючи, що на зв’язку Дженіфер із Центру Джонсона у Г’юстоні, розповідала їй про кумедний акцент Тріші з Центру Кеннеді, що у Флориді.

— Тріша — з Алабами, вона говорить так, наче тримає в роті гарячу картоплину! І плутає звуки «р» та «л»! Уявляєш? Каже мені: «Фланческо, «Длагон» сталтує четвелтого, зміна тлохи зсунеться, бо час сталту попеледньо за сім хвирин до тлетьої!» Вона така смішна! — тріщала сицилійка, думаючи, що пліткує з Дженіфер.

— Зате твоїми тліскучими сровами можна делева пиряти! — не залишилася в боргу Тріша, змушена вислуховувати Франчесчину думку про себе.

— Ой! — злякано пискнула Франческа. — Трішо, вибач, я думала, що розмовляю із Дженіфер!

— «Ой!» — перекривила її Тріша. — А я думара, що в мене безнопира в ефілі!

Ми валялися на пультах хвилин двадцять.

Після інциденту з Трішою Франческа переплутала День подяки з Різдвом і довго не могла зрозуміти, чого ми цілих п’ять хвилин регочемо з її розповіді, як їхня сицилійська родина відсвяткувала Різдво і як вона подякувала тьоті Аделіні за те, що та наступного року не приїде і не буде виїдати їй мозок. Коли до Франчески дійшло, що вона наговорила, то сміятися вона вже не могла. Тільки рохкала, наче поросятко.

Поки ми реготали, тихо відчинилися двері, зайшла суперінтендант Сара і скромно сіла в куточку, в крісло, в якому сидить професор Рассел, коли спостерігає за нами й робить нотатки. У цей понеділок професор узяв вихідний, тому крісло було вільне. Коли МакКарті заходить у командний центр, вона одразу йде до нас привітатися. За рік ми подружилися, і я вже й забув, що на початку навіть побоювався завжди спокійної і зовні суворої сержантки. Чи сержантеси? Згодом виявилося, що Сара хоч і трохи вперта, але людина дуже м’яка й приємна.

— Саро, привіт! Ти чого це ховаєшся по кутах? У нас тут така комедія! — я вже хотів було розповісти, як Франческа переплутала канали і пліткувала про Трішу з нею ж самою, але побачив, що МакКарті, м’яко кажучи, чимось сильно налякана. — Саро, що з тобою?

Франческа теж помітила, що з подругою щось не гаразд.

— Саро, що сталося? Що таке? — сицилійка обняла подругу.

Сара розридалася.

Мушу згадати, що за плечима в тендітної сержантки, а в минулому балерини, два військові відрядження в Ірак та Афганістан. Тому для сліз у завжди спокійної і розсудливої Сари мали бути вагомі підстави. А ридала вона, як дитина, уткнувшись у Франчесчине плече. Дивлячись на неї, я раптом кістковим мозком відчув гостру електрику понеділка — дня, коли стаються халепи. Конкурувати з понеділком може хіба що середа — теж не вельми безпечний для мене день.

— Саро, що сталося? — перепитав я, відмахнувшись від Франчески, яка робила «страшні очі» й показувала на миґах, щоб я забирався геть, мовляв вона впорається сама.

— Пітер приїхав.

Пітер — Сарин «колишній». МакКарті колись розповідала мені на кухні про те, що сталося між нею та Пітером і яким чином вона, вчорашня балерина, опинилася на авіабазі. Якщо коротко, то Сара жила з мудаком, який одного дня намагався її зґвалтувати, вона дала відсіч, а покидьок подав у суд і звинуватив її в нападі. Це було кілька років тому, і тепер цей мерзотник знову тут.

— Він якось дізнався мою адресу й приїхав на День подяки. «Подякувати». За те, що я нібито поламала йому життя.

— Ти йому тільки ногу поламала! — сказала Франческа. — А треба було шию!

— Він приїхав, став сигналити під вікнами й голосно лаятись. Усіх сусідів мені полякав… — плакала Сара.

— От покидьок тупоголовий, стерво смердюче, довбаний pizdiets!

— «Pizdiuk», — автоматично поправив я Франческу. — Треба говорити «pizdiuk», бо ти говориш про людину, а не про ситуацію!

Франческа кивнула.

— Він казав, що простив мене, і вимагав, щоб я повернулася… — продовжувала схлипувати Сара.

— Це… Оце… Це просто… — напарниця аж задихнулася від люті.

— А оце вже «pizdiets», — підказав я.

Мене завжди забавляла логіка чоловіків, у яких замість голови — член. Ну серйозно. Підняти на дівчину руку. Спробувати її зґвалтувати. А потім її ж звинуватити в нападі. Зникнути на кілька років. А потім приїхати, влаштувати під вікнами дівчини мерзотну виставу, заявити, що її прощаєш (!) і вимагати (!!) вернутись (!). А що треба мати в голові замість мозку, щоб після цього всього приїхати під військову авіабазу, на якій повно тренованого й озброєного до зубів персоналу?

У дитинстві, пам’ятаю, була загадка: «Яке найбільше на світі нахабство?» Відповідь була така: «Зіпсувати повітря в переповненому автобусі й голосніше за всіх обурюватися». Миле, рожеве й наївне дитинство! Тепер я точно знаю, яке найбільше на світі нахабство.

— А тепер він приїхав під центральний КПП і чатує на мене там…

— Негайно дзвони в поліцію, — сказав я, і додав: — А я піду розберуся.

Франческа перестала обнімати Сару. Сара перестала плакати.

— Джорджіо, куди? Навіщо? Не треба!

Але було пізно. Мені кортіло на власні очі побачити того Пітера й сказати йому зо два компліменти.

Я вийшов із нашого