Спокута - Світлана Талан

Вона мовчки гладила його волосся доти, доки він плакав, потім тихо сказала:

– Тепер можеш розказати, що сталося?

– Мене… мене… мене вивозили в ліс, – не піднімаючи голови, сказав Сергій. – Це так страшно, мамо, так страшно!

– Тебе били?

– Краще б побили!

– Зґвалтували?

– Ні. Але це не люди, а нелюди якісь!

Катерині кортіло дорікнути, що не треба було мати справи з такими виродками, але стрималася, бо докори кидати було вже пізно.

– Що вони з тобою зробили?

– Вимагали гроші.

– Це зрозуміло. А ще що?

– Вони примусили мене рити собі могилу. Розумієш, мамо, який це жах, коли обіцяють тебе поховати живцем у могилі, яку ти сам повинен викопати! Вони знущалися, розповідаючи подробиці, як я буду там помирати від задухи, від нестачі повітря, як земля до болю тиснутиме на все тіло так, що не можна буде ворухнути навіть пальцем, а ґрунт при кожному подиху буде забивати мені ніс, горлянку, легені…

– Досить! – зупинила його Катерина. – Досить переживати це знову. Вони будуть тобі телефонувати?

– Так. Завтра вранці.

– Не знаю як, але вблагай їх зачекати лише тиждень. Скажи, що рівно через тиждень ти повернеш їм весь борг.

– Мамо, звідки в нас такі гроші?

– Ти зрозумів, що я тобі сказала? Вигадай що-небудь, скажи, що візьмемо кредит чи ще щось.

– Ми зможемо віддати їм усю суму?

– Так.

– Де ми візьмемо гроші?

– Іще не знаю, але я щось придумаю.

Сергій трохи заспокоївся, підняв на матір почервонілі очі.

– Мамо, дай мені адресу батька, – попросив.

– Навіщо?

– Він нам ніколи не допомагав, не сплачував аліментів, то піду до нього, буду повзати на колінах перед ним, лизати, як цуценя руки, називати татусем і молити про допомогу. Не був він разом із нами, але батьківські почуття повинні ж у нього залишитися? Як ти думаєш, допоможе мені?

– Ні, – сказала впевнено.

– Чому ти так думаєш?

– Бо я вже була там, – Катря зітхнула.

– Хоч щось у нього до мене залишилося?

– Уважай, що в тебе нема батька!

– Сину, – звернулася Катерина до Сергія вранці за сніданком, – у мене є пропозиція. Якщо хочеш, то приєднуйся.

– Щиро сказати, у мене на цей момент одне бажання – виплутатися з цієї неприємної історії й забути все, як страшний сон, – відповів Сергій, відсунувши від себе тарілку з кашею, – але я готовий тебе вислухати.

– Коли я прокинулася сьогодні вранці, виглянула у вікно й побачила, що день повинен бути обов’язково сонячним та світлим, то мені нестримно захотілося поїхати на свою батьківщину. Навіть не можу пояснити, чим викликаний такий душевний порив, але серце рветься до рідного села так, як ніколи. Давай плюнемо на все, покинемо всі турботи й негаразди в місті та поїдемо відпочинемо хоча б годинку!

– І де ж ми там зупинимося?

– Поїдемо до лісу, сходимо до річки, пройдемося луками. Ну як? – Катерина звично розтріпала долонею волосся сина.

– А «БМВ»? Уже чатує на нас?

– Він ніби вріс у землю під вікнами. Нехай роблять, що хочуть, а ми все одно поїдемо!

– Вони будуть чекати до кінця тижня, але, що далі?.. Ми…

– Далі? – перебила Катерина, бо вже дуже стомилася від тяжких думок та неприємних розмов. – Далі буде все в руках Всевишнього. А сьогодні ми маємо чудовий весняний ранок і спробуємо просто відпочити. Чи не так, мій любий?

– Гаразд! Їдемо зараз?

– Хоча б чаю попив.

– Потім, мамо, потім, – підвівся Сергій.

На столі залишилася неторканою їжа та чашка з охололим чаєм.

Катерина впевнено тримала кермо в руках, коли їхала до рідного села. Чомусь цього дня вона прокинулася вранці з відчуттям змін на краще й сповнена світлих надій. Зупинила авто на узбіччі дороги, вийшла з нього, вдихнула повітря на повні груди. Сонце повільно вставало над зеленим чагарником, а дерева стояли тихо, зачаровані вранішніми змінами. На їхніх ніжних зелених, ще клейких, листочках грали чудесними барвами великі краплі вранішньої роси. Вони світилися в перших несміливих променях сонця різними кольорами, злегка тремтіли на молодому листі, а потім падали донизу й розсипалися, ніби барвисті скалки, та губилися десь у траві. Усе завмерло навколо в урочистій тиші, бо в небі поступово, не поспішаючи, але владно підіймалося яскраве сонце й заливало золотим світлом усе навколо, пробуджуючи до нового дня, до життя.

– Як же тут гарно! – захоплено сказала Катря й поглянула на сина.

– Кожні двадцять чотири години настає це диво, а ми все кудись поспішаємо, летимо на роботу, штовхаємося в натовпі так, що не маємо часу подивитися на народження нового дня. А якби ми це могли робити щодня, то на землі було б менше зла, –