Спокута - Світлана Талан

– Ти не сплачував йому аліментів, – ледь стримуючи себе, сказала Катря, – я сама його виховала.

– Ти прийшла мені дорікати?

– Ні, я прийшла просити допомоги.

– Я зараз не працюю, і грошей у мене немає. Здається, він уже доволі дорослий, щоб йому допомагати.

– Я ніколи в тебе нічого не просила, але зараз Сергій потрапив у біду і йому потрібні гроші.

– Він захворів?

– Дякувати Богові, ні. Але він потрапив у халепу, і треба його звідти витягнути. У мене немає стільки грошей, як потрібно.

– Якщо не хворий, то нехай іде й працює, а то зараз така молодь пішла, що…

– Сергій у біді, і йому конче потрібні гроші, – перебила Катерина.

– У біді? А чого ж іще можна було очікувати? Як ти могла виховати нормального хлопця, коли сама була ненормальною? Мабуть, його теж на казочках виростила?

– Федоре, благаю тебе, прошу, молю про допомогу, – незважаючи на образливі слова, звернулася вже зі слізьми на очах. – Допоможи Сергієві, бо він дійсно потрапив у скрутне становище.

– Чим я допоможу?! Чим?! У мене нема ні копійки!

– Продай квартиру й купи собі однокімнатну, ти живеш сам. Навіщо тобі трикімнатна?

– Продай ти свою!

– Попроси в батьків, бо вони ніколи не допомагали онукові після нашого розлучення. Я знаю, що в них є гроші, а онук у них лише один!

– Згадали, що є дідусь із бабусею, – Федір нахабно посміхнувся. – Свої гроші рахуйте, а не їхні!

– Ти ж не даси йому пропасти? – Катерина з надією намагалася зазирнути у вічі Федору, але в них була порожнеча. – Один раз, лише раз за все життя прошу допомогти. Не для себе прошу, для сина! Ти розумієш – для сина?!

– Скажу тобі так, Катрю, – Федір підвівся, став до неї спиною і дивився у вікно. – Квартиру продавати не збираюся. Я ще молодий, і мені потрібно влаштувати своє життя. А кому я буду потрібен без житла? У батьків грошей просити не буду, хоч ти мене заріж. А якби й попросив, то не дали б, вирішили б, що все одно проп’ю. А якщо Сергій потрапив у халепу, то нехай сам виплутується, вже не маленький.

– Йому погрожують.

– То нехай піде до міліції й напише заяву. Не в лісі живемо!

– Його самого посадять за ґрати.

– То буде час на роздуми.

– І це говориш ти?! Його рідний батько?! – спалахнула від гніву.

– Хто батько дитини – знає лише мати, – Федір повернувся та нахабно розсміявся їй в обличчя.

– Наволоч! – кинула вона в гніві й вискочила зі смердючої квартири, голосно грюкнувши дверима.

У Катерини на душі залишився неприємний осад від зустрічі з Федором. Як вона могла бути такою сліпою. «Любов зла – покохаєш і козла», – згадала приказку й посміхнулася. Як же був правий дідусь Орест, коли відчував чорноту душі її нареченого! Було неприємно, нудно, сумно. Катерина за роздумами незчулася, як настав вечір, а Сергій усе ще не повертався додому. У душу прокралася підступна тривога, що заважала їй думати або щось робити. Щоб якось згаяти час, вона спробувала додзвонитися Сашкові, але абонент був поза зоною досяжності. «Кепські твої справи, Катрю», – сказала вона сама собі. Було підозрілим те, що її коханий у цьому останньому відрядженні їй майже не телефонував, не співчував лиху, а поводився так спокійно, ніби нічого особливого не сталося. Можна було припустити, що він дійсно не розуміє тяжкості її ситуації, але хоча б заспокоїти кохану ніжними словами можна було б. «А може, я дійсно все перебільшую, – думала Катря, тиняючись із кутка в куток, – як це роблять усі матері, коли щось трапляється з їхніми дітьми»? Було багато питань, та мало відповідей. А ще й Лариса почала десь пропадати цілими днями, ні з ким словом перекинутися, ні з ким поділитися. Катерина відчула жахливу самотність і, чи не вперше, їй стало дуже страшно.

Щоб хоч щось зробити, щоб час рухався швидше, вона пішла до Ларисиної квартири та полила квіти на підвіконні. Розквітла фіалка радісно споглядала на Катрю синіми очима, коли та підлила в горщика свіжої водички. «Навіть ти, квіточко, – подумки звернулася до фіалки, – не така самотня, як я. Про тебе забула господиня, але я пам’ятаю, турбуюся, а про мене забули геть усі. Навіть Сергія до цього часу немає вдома».

Вона повернулася додому, звично виглянула у вікно. «БМВ» на місці не було. Спочатку Катерина зраділа, подумавши, що молодики, можливо, зникли, бо зрозуміли, що стоять дарма, а потім прийшла страшна думка.

– Синочку, синку, Сергійку, – розпачливо заметалася вона по кімнаті. – Де ти? Що з тобою?

Серце материнське не підвело. Сергій заскочив у квартиру, пробіг повз матір і впав лицем донизу на своє ліжко. Катерина тихенько підійшла до нього, сіла поруч.

– Що сталося, сину?

– Нічого, – відповів, але Катря помітила, як він тремтить від хвилювання.

– Мені можеш розповісти все, я зрозумію.

Син повернув до неї обличчя. В очах – страх, безпорадність, розгубленість та сльози.

– Мамо, я більше так не можу!

Він дивився на матір з надією, а вона не знала, що сказати, як утішити, бо остання надія – візит до його батька – луснула, як