Коли ти поруч - Світлана Талан

– А батьки в тебе є?

– Є, куди вони подінуться?

– Розкажи мені про них, а я посиджу біля тебе, – сказала Даша, сідаючи на стілець біля ліжка.

– Родаки у мене круті. У тому сенсі, що в них бабок валом. Але у мене з ними ніколи не було спільної мови. Ні, вони мене люблять, але по-своєму. У них увсе життя побудоване на грошах. Щось на кшталт культу грошей у сім’ї. «Що тобі треба сьогодні, Ілоночко?» – «Сто баксів». – «Будь ласка». – «Хочу новий «байк». – «Купуй». Усе, що хочеш – те й купуй. Жодних обмежень.

– Хіба це погано? Скільки дівчат мріють так жити, але…

– Знаєш, Дашо, чого мені хотілося б зараз, якби можна було повернути час на кілька років назад? Я хотіла б жити з батьками у скромній «хрущовці» десь на околиці міста. І щоб прийшла я зі школи, а в квартирі на мене чекала мама не в пеньюарі за штуку баксів, а в простому ситцевому халатику й фартушку. Щоб у хаті не миготіли товстозаді домробітниці, а зустріла мене мама на шестиметровій кухні, де пахне свіжим борщем. Я б лопала цей борщ уприкуску з часником, а мама запитала б: «Як у тебе, Ілоночко, справи у школі? Що ти отримала за вчорашній твір? Чи не кололо в правому боці, коли бігла крос на фізкультурі?» Дурна мрія, чи не так?

Даша поправила на руці Ілони лейкопластир, що відклеївся, і промовчала.

– Ти не повіриш, але мої родаки не ходили жодного разу на шкільні збори, не заглянули в щоденник або зошит. «Ілоно, якщо треба заплатити комусь із учителів, то гроші на столі», – говорила мені мама. Вони вважали, що я вчуся в інституті, а я три роки ганяла на мотоциклі, і нікому не було до мене діла. Моя мама досі не знає, у скільки років у мене почалися місячні й коли я почала займатися з хлопцями сексом. Ти думаєш, я б їй не сказала? Звичайно ж, розповіла б про все… Просто мене ніхто про це не питав.

– У тебе брати, сестри є? – запитала Даша, бажаючи перевести розмову в інше русло.

– Звідки? Я єдиний дорогоцінний нащадок… Чуєш, Дашо, мені шкода, що ми не зустрілися раніше. Мені здається, ми змогли б подружитися, хоча такі різні у всьому.

– Ми можемо подружитися зараз.

– Правда?! – Ілона аж підскочила в ліжку від радості. – Ти будеш заходити до мене?

– Звичайно. Тільки лежи тихенько, – Даша легенько погладила тонку руку Ілони, обтягнуту сухою шкірою, помітивши, що один з фурункулів на руці луснув і з нього потекла рідина, змішана з кров’ю.

Перший робочий день Даші минув так швидко, що вона не помітила, як пролетів час. Увечері вона поверталася додому з почуттям своєї потрібності, хоча у відділенні виявилося набагато важче морально, ніж вона припускала. Цього дня померла одна старенька. Сусідка по ліжку натиснула на кнопку виклику, і коли прибігла Даша, вона мовчки показала в бік притихлої старої жінки. Коли по коридору провозили скрипучу каталку з тілом, накритим простирадлом, ніхто з хворих не вимовив слово «померла». Вони просто напівпошепки запитували: «Хто?» «Олександрівна», – відповідали їм інші таким самим тихим голосом, щоб не потривожити заснулої навіки ще однієї людини.

У наступні дні Даша поступово звикала до неписаних законів хоспісу. Було дивним те, що перед своєю смертю люди геть-чисто забували про грубі слова, про егоїзм і взагалі залишали в собі тільки найкращі якості, ніби відчували, що незабаром постануть перед праведним судом, де доведеться відповідати за всі свої прижиттєві гріхи. Вони намагалися підбадьорити одне одного, підтримати, чимось допомогти і заспокоїти. Не дарма кажуть, що горе об’єднує. Цих хворих звела в одне місце тяжка недуга, яка не робила вибору між молодим і літнім, бідним і багатим.

Даша зауважила, що тут ніхто ні разу не вимовив слово «смерть». У задушливому приміщенні, десь між стогонами і важким подихом хворих, назавжди оселилася смерть. Її ніхто не бачив, але всі знали, що вона не залишає це приміщення, а безцільно блукає палатами та коридорами, ховається в темних кутках у мовчазному і похмурому вигляді, вишукуючи свою чергову жертву. Хоспіс став її вічним притулком, де була її сила, її влада, де для життя залишалося зовсім мало місця…

Розділ 32

Останнім часом Даша знайшла собі нове заняття. Вечорами, щоб не думати про погане, вона почала нишпорити по Інтернету, де була купа корисної і зовсім непотрібної інформації. Одного разу вона просто випадково прочитала листа чоловіка, який підписався «Самотність». Було помітно, що писала засмучена людина, нашвидкоруч, але найголовніше, що зачепило Дашу за живе, чоловік був у розпачі. Цей незнайомець не вказав свій вік і взагалі написав дуже мало, але в кожному його слові була якась безвихідь розгубленої від великої кількості нещасть людини. І Даша вирішила йому відповісти.

«Добого вечора, незнайомцю! – написала вона. – Я прочитала твій лист, і мені захотілося з тобою просто поговорити. Цього довгого, тяжкого зимового вечора я сиджу сама в квартирі, а за вікном завиває сумовитий вітер. Він виє, рветься у вікна, вдаряючись у стіни оселі, і мчить далі, за ріг будинку, щоб зі свистом налетіти на вулиці на самотнього перехожого, тріпає поли його одягу, забирається під комір. Може, це ти повертаєшся додому?»

Даринка зачекала, розмірковуючи, яким ім’ям підписатися. Вона ніколи не любила вигаданих імен та псевдонімів, уважаючи за краще все природне. Тому підписалася своїм справжнім ім’ям – Дарина…

Сергій кілька днів не заходив в Інтернет і не переглядав пошту. Натрапивши на бездушність людей, які відповіли йому, як непробивна товста стіна, він уже не сподівався отримати нормальний лист. Але сьогодні йому було особливо важко. Вранці, йдучи на роботу, він забув зачинити вікно спальні. Коли повернувся додому, то за виробленою звичкою увімкнув скрізь освітлення і вслухався в тишу. До його вух долинув якийсь далекий тужливий звук, ніби хтось нагорі тоненько й сумно вив.

– Віталіно! – крикнув він і, як божевільний, кинувся нагору, звідки доносився незрозумілий звук. Він різко відчинив навстіж двері спальні й закляк у розчаруванні. Це було виття вітру, який щосили розгулявся по їхній спальні.

– Я з’їхав із глузду, – сказав Сергій сам до себе, зачинив вікно і запнув щільні штори.

Ось тоді він вирішив іще раз, так, про всяк випадок, переглянути електронну пошту. Серед маси огидних побажань і образ були запрошення від свідків Єгови відвідати їхні заняття з вивчення Біблії, пропозиція від приватного психотерапевта прийти