Коли ти поруч - Світлана Талан

– Ну… так, – сказав він, знизуючи плечима від незручності.

– Спасибі за вечерю, – сказав Сергій. – А то, знаєш, якось самому не хочеться їсти. Удвох, начебто, було веселіше.

– Нема за що, – безглуздо посміхаючись, відповів друг. – Якщо щось треба – звертайся, телефонуй, я у будь-який час…

– Спасибі, друже, що не відмовив, – сказав Сергій і попрямував до виходу, давши зрозуміти, що тому настав час іти. – Руку на прощання тиснути тобі не буду, мало що…

– Ну, що ти?! Навіщо ти так кажеш?

– Раптом спирт закінчиться? Що тоді? – спитав Сергій і зачинив двері, передумавши говорити з товаришем.

Наступного дня він не став його звільняти. Просто припинив подавати йому руку…

Сергій згадав, що забув випити таблетки, прописані лікарем. Доктор сказав йому, що якщо він буде приймати лікування вчасно, то з ВІЛ можна жити все життя. Сергій ковтнув таблетки і зробив кілька ковтків води. «Треба щось робити», – подумав він, і раптом його осінила рятівна думка. Він побіг у свій робочий кабінет на другому поверсі, спіткнувся на сходах, і з ноги сповзли капці. Тоді побіг босоніж до свого комп’ютера.

Він увійшов в Інтернет і швидкими, спритними рухами пальців пробігся по клавішах, набираючи текст.

«Я пережив трагедію – втратив кохану дружину. Минуло вісім місяців, але я відчуваю її присутність. Чи було у вас таке відчуття? А ще я хворий на ВІЛ. Я боюся зізнатися навіть собі, що мені страшно померти від СНІДу. Я розгублений і самотній. Нема з ким поговорити. Може, відгукнеться хтось?» – текст він набрав трохи сумбурно, але щиро, і підписався: «Самотність».

Вимкнувши комп’ютер одразу ж, щоб не передумати і не стерти текст, він вийшов на балкон, вдихнув з полегкістю морозне повітря і закурив.

Цієї ночі йому вдалося заснути. Засинаючи, Сергій сподівався, що завтра ввечері перегляне пошту і відповість всім, хто йому напише. Уві сні він бачив Віталіну. Вона була веселою, життєрадісною та бігала, як дитина, обдаючи його бризками морської води.

Увечері Сергій вперше за останні довгі місяці поспішав додому. Не вечеряючи, він помчав до свого комп’ютера. Чоловік одержав багато листів, але чим більше він їх гортав, тим гидкіше йому ставало.

«Привіт, чувак! Ну, ти попав! СНІД – це хана!», – прочитав він побіжно і перегорнув далі.

«Подохла твоя баба, і тебе чекає те саме», – з жахом прочитав він таке повідомлення.

«Таких, як ти, треба відразу ізолювати від суспільства. Тепер я стала боятися трахатися з мужиками. Раптом серед них будеш ти, товаришу СНІД?»

«Усіх, хворих на СНІД, треба звозити куди-небудь у тундру. Там побудувати місто, надіслати хороших фахівців для вашого лікування. Думаю, що дуже будуть затребувані психологи і психіатри…»

«Не знаю, від чого померла твоя дружина, але знаю точно, як важко вмирають від СНІДу. У мене помер від нього найкращий друг. Смерть була важкою і страшною. Не знаю, чим тобі допомогти та і собі теж. Адже я спілкувався з ним, можна сказати, їв-пив з однієї тарілки. Тепер розумію, що треба йти перевіритися самому на СНІД, але я страшенно боюся. Може, напишеш мені, які в тебе були перші ознаки хвороби?»

«Ми всі помремо. Хто від раку, хто від СНІДу, хто від наркоти. Дивись на речі більш філософськи – не так буде страшно».

«Я – повія і не соромлюся цього…»

Розділ 31

Коли Даша переступила поріг відділення, в ніс ударив їдкий запах сечі, змішаний із запахом ліків. У коридорі було задушливо, і, здавалося, свіже повітря сюди ніколи не добирається. Це було природно, адже більшість пацієнтів були лежачими і свою потребу мимоволі справляли під себе.

Завдяки старанням медперсоналу і заввідділення скрізь було чисто й затишно.

Санітарки періодично відчиняли вікна в коридорі, і морозне свіже повітря вривалось у затхле приміщення і миттєво розліталося по ньому, але ненадовго. Важке повітря незабаром витісняло свіжість, і знову ставало тепло, але задушно.

Палати були одномісні та двомісні. Даша обійшла їх усі й помітила, що порожніми залишалися тільки одномісні. Хворі були різні: молоді дівчата і хлопці, люди середнього віку і зовсім літні, які мріяли швидше померти від старості, але не виходило.

В одній з палат Даша познайомилася з Ілоною. На вигляд вона була ровесницею Даші. Дівчина хворіла на СНІД, і її тіло було вкрите червоними гнійними фурункулами, які тріскалися та лущилися, місцями виділяючи серозно-гнійну рідину. Обличчя Ілони було майже не спотворене хворобою, не враховуючи почервоніння на щоці. Вона була вродливою, яскраво вираженою брюнеткою з пірсингом на пишній нижній губі і природній чорній дузі лівої брови. Недуга змучила Ілону, витягла, подібно до вампіра, з неї життєві соки, залишивши їй від колишньої краси суху бліду шкіру обличчя, правильні риси підборіддя, носа, лоба, приємну, щиру білозубу усмішку і живі очі.

– Ти новенька? – запитала вона Даринку, коли та зайшла міняти їй крапельницю.

– Так.

– Ну, і як тобі у нас?

– Лікарня як лікарня, – відповіла Даша, намагаючись уникнути відповіді.

– Не бреши, – прямо, наче давній подрузі, сказала Ілона. – Це останній наш спільний дім.

– А чому залишилися порожніми одномісні палати?

– Ніхто не хоче… не хоче бути в останні хвилини на самоті, – просто, ніби про щось звичне, пояснила Ілона й запитала: – Як тебе звати?

– Дарина.

– А ти надовго до нас або злякаєшся і втечеш?

– Не втечу.

– Мене звуть Ілона. Це мама мені дала таке ім’я, а друзі мене звали просто Іл.

– Чому звали?

– Тому, що вони були колись у мене, а потім зникли, – посміхнулася Ілона, оголивши ряд гарних і рівних білих зубів. – Дружили-дружили, кололися разом, а коли я заразилася від когось із них – усі зникли, наче в мене ніколи не було друзів, не було веселих тусівок, шинків, клубів, мотоциклів…

– Так буває в житті, – сказала Даша, роблячи Ілоні укол у передпліччя.

– А я ось увесь час думаю про те, що там, у компанії моїх колишніх друзів, залишився той, хто мене інфікував СНІДом. Чи знає він про свою хворобу? Або вони вже всі хворі? Я хотіла б з ними поговорити. З усіма, без винятку. Мені хочеться розповісти їм, як мені страшно і боляче.

– Спробуй зателефонувати їм. А раптом хтось прийде?

– Не прийдуть. Я дзвонила на мобілки – тиша, відправила СМС із запрошенням прийти і серйозно поговорити – теж тиша. Таке враження, що люди бояться СНІДу так, ніби він передається через дзвінки. – Ілона знову посміхнулася, блиснувши колечком у губі. – Наче вірус в Інтернеті.

– Це від недостатньої інформації.

– А! – махнула вільною від