Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

XVII

З двох тисяч княжої дружини, яка схрестила того дня мечі з аварами, не повернулося з боролища близько половини. Скільки не повернеться воїв із пішої раті, поки що й сказати ніхто не годен. Вісті ті лягли князеві на серце чорною осмутою, а вже осмута — каменем. Навіть поява воєводи Добролика з двома тисячами кінних, серед яких хай і половина, все ж мужі достойні, варті віри і довіри, не була утіхою. Вислухав, чого припізнилися, сказав, де перебути до ранку, та й пішов до намету. Лиш опісля, в раннє надвечір’я, згадав про брата й велів покликати до себе.

— Сідай, повечеряємо вкупі та порадимося, як діятимемо далі.

— Вельми сутужно, еге?

— Сутужніш і вигадати годі. Повернути втрачений нині передній заступ немає кому, а вдосвіта обри й наступний, улицький, можуть зломити, і тоді вже ніхто не стримає їх, розгулюватимуть по землі нашій, як самі того захочуть.

— Якщо так, чи є потреба сидіти нашим воям у решті першого заступу?

— Є. Він прикриває Дикушу, а Дикушу і землю, що прилягає до неї, я триматиму до останнього, навіть тоді, як уся Тивер опиниться під обрами.

— В такому разі постав когось між першим і другим заступом, там, де кінчається обсаджений нами перший.

— Стоять уже. За ніч там буде вирита крутопадь, через яку кінні авари без помочі піших не пройдуть. Скажи мені, ким зміцнити заступ уличів, які залишилися сам на сам із обрами?

Воєвода скинув на брата свої лагідні, геть як у мами, очі і, не роздумуючи, сказав:

— А чом би не поставити там мої тисячі? Спізнилися на цю, то най хоч у наступній січі являть себе.

— Мала то підпора, брате. За мужів твоїх певен, ба навіть за отроків дружини нашої. А як поводять себе ті кінні, що з ополчення?

— Непогано, князю. Ідуть за всіма іншими і стинаються, як і всі інші.

— Тоді на цьому й станемо. Чогось ліпшого при нашій сутужі з людьми і вдіяти годі. Коли знімешся зараз, до ночі встигнеш доправитись до Пруту?

— Коли й не встигну, доправлюсь поночі, а рушати маю зараз. Сам казав: удосвіта там вирішуватиметься доля всієї Тивері.

— То кінчаймо трапезу і в добрий час.

До сну князь Радим відійшов більш-менш заспокоєний. Та й спав, як всякий натомлений: без просипу. А таки недоспав тієї ночі. Розбудили на світанку й сказали те саме, що вчора.

— Княже, обри йдуть. За цим разом прямісінько на Дикушу.

Усі повірили, що обри йдуть на Дикушу, і князь разом з усіма. Бо надто вже завзято поривалися їхні турми до тиверського заступу й намагалися заволодіти заступом перед Дикушею. А тая віра зроджувала не лише певність, і радість-потіху також.

— Пробі, — казали один одному, — чи ті обри зроду такі нетямковиті, чи тутки вже одбили їм тяму. Коли десь не зломили тиверців, під Дикушею й поготів не зломлять.

Одне не спало нікому з потішених на мисль: не все тиверцям водити обрів за носа, настав час і тиверців поводити за ніс. Поки князь і всі, хто стояв на обороні Дикуші, ламали мізки, як захистити її від супостата, той самий супостат і в той же час поліз пішими лавами на улицький заступ і доволі швидко заволодів ним, а заволодівши, відчинив ворота у Тиверську землю. Кінні тисячі воєводи Добролика стали було тим, що вторгалися, на путі, та що вони могли вдіяти, коли через погромлений улицький заступ пішли мало не всі, що лишилися з Дандалом, турми.

Вісті про той погром дійшли до князя тоді, як обри особливо уперто лізли на заступ під Дикушею, і геть приголомшили його.

«Не може того бути!» — ладен був крикнути, та як міг не вірити тому, що казали, коли казали ті, кого погромили.

— Де ж Добролик? Де його тисячі?

— Того не знаємо, княже, Чули, там, де стояв він, ішла січа, а чим завершилась вона, одні боги відають.

— Скачіть до Остромира, — повелів іншим, — і перекажіть йому, най бере всі, що є під його рукою, сотні й заслонить ними Дикушу з боку землі Тиверської. Він знає, де стати. Добролика ж, — обернувся й пошукав серед оточення тих, на кого покладався, — розшукати й доповісти мені негайно, де він, що з ним.

Того дня, тільки надвечір уже, пробилися до Радима і втішні вісті. Київський князь Велемир і брат Світозар прислали гінців, а ті запевнили від імені своїх достойників: очолені ними раті витурили обрів з полуночних вервей Тиверської землі, одначе на Дністрі, від Смотрича до крутого згину ріки на полудень, змушені зупинитися й запитати в князя, як бути далі. Обри обсіли полуденний берег Дністра. По всій Тивері вони чи всього лиш на Дністрі? Що з тиверською та улицькою раттю? Де вона є нині і як можна покладатися на неї?

Вісті не з останніх. А проте й вони не вельми втішили князя. Над’їхали рештки дружинників, що були з Доброликом, і привезли на наметі, напнутому між двох коней, потятого в нерівній січі з аварами воєводу свого. Чи до втіхи, коли бачить мертвого брата, того самого, котрий вчора ще був із ним і дивився на нього добрими маминими очима? Боги світлі та боги ясні, де вже тут до ратних помислів, коли так обтято крила? Не міг князь купно з братом на день-два раніш прибути. Що тепер радитиме їм, на кого і на що покладатиме надії?

А все ж гінцям сказав інше:

— Обри щойно оце здолали тиверський та улицький заступи в долині річки Прут і пішли в Тиверську землю. Далеко не встигли проникнути. Я тримаю Дикушу і всі околії, що прилягають до Дикуші, в тім числі й західні. Зі мною здебільше піша рать, хоча поріділа наполовину. Десь ходить по Тивері й тручає, як може, обрів княжич і воєвода Данко з трьома тисячами мечників. Та княжич Велемудр зібрав у Черні, й тримає напоготові всіх, кого міг зібрати. Гадаю, там доста їх, воїв, щоб надійно боронити Черн. Що він наш, сумніву немає. Обри не встигли ще й підійти до нього.

Гінці відкланялись і