Кімната - Емма Донохью

— А навіщо мені затуляти вікно?

— Кажучи ти, я маю на увазі всіх.

А чому це я раптом обернувся на всіх?

— Жалюзі не дають людям заглядати у вікно або визирати з нього, — каже Ма.

Проте я дивлюся у вікно — воно схоже на телевізор. Я бачу в ньому траву, дерева, частину білого будинку і три машини — синю, буру і сріблясту в смужки.

— Там, на траві...

— Що?

— Це стерв’ятник?

— Та ні, це звичайна ворона, гадаю.

— Он ще...

— А оце-е-е... Як його там?.. Голуб! От підступний склероз! Гаразд, ходімо вмиватися.

— Але ж спершу треба поснідати, — заперечую я.

— Поснідаємо згодом.

Я хитаю головою:

— Спершу завжди треба снідати і лише тоді вмиватися.

— Не завжди, Джеку.

— Але...

— Ми вже не мусимо робити все так, як раніше, — каже Ма. — Ми можемо робити так, як нам заманеться.

— А мені подобається спочатку снідати, а потім уже вмиватися.

Та Ма вже завернула за ріг, і я її не бачу. Я біжу за нею і знаходжу її в невеликій кімнаті всередині цієї кімнати. Підлога тут покрита блискучими холодними білими квадратами, і стіни теж усі білі. Тут є унітаз, не схожий на наш Унітаз, і мийниця, вдвічі більша за нашу Мийницю. А ще тут є велика непрозора будка; це, мабуть, душ, де полюбляють плескатися люди в Телевізорі.

— А куди ж сховалася ванна?

— Тут немає ванни.

Ма розсуває дверцята будки, знімає паперову сукню, бгає її і кидає в кошик. Певно, це смітниця, тільки без накривки, яка видає звук брязь.

— Цю огидну річ теж викинемо, — каже Ма, стягаючи з мене футболку і жбурляючи її жужмом у смітницю.

— Але...

— Це мотлох.

— Зовсім ні, це моя футболка.

— Ти матимеш іншу футболку, багато-багато інших.

Через гуркіт я вже майже не чую її голосу, бо Ма запустила душ.

— Залазь сюди.

— Я не знаю як.

— Тут тобі буде добре, повір.

Ма трохи чекає, а тоді каже:

— Гаразд, я швидко.

Вона заходить у душ і починає зачиняти непрозорі дверцята.

— Ні.

— Треба зачинити дверцята, бо вода все тут позаливає.

— Ні.

— Ти можеш дивитися на мене крізь скло, я ж тут.

Вона зі стуком зсуває дверцята, і я бачу тільки її розмиті обриси. Це не справжня Ма, а якась хоха, що видає дивні звуки.

Я гупаю в скло і не можу збагнути, як відчинити дверцята, а тоді до мене доходить, і я різко розсуваю їх.

— Джеку...

— Мені не подобається, коли ти всередині, а я зовні.

— Тоді залазь сюди.

Я починаю плакати.

Ма витирає мені обличчя рукою, і сльози розлітаються навсібіч.

— Вибач, вибач. Мабуть, я занадто поспішаю, — каже вона, обіймаючи мене, від чого я весь мокрію. — Нема вже чого плакати.

Як я був малий, то ніколи не плакав без поважної причини. Але Ма залізла в душ і зачинилася там від мене — це цілком поважна причина.

Я теж залажу в душ і притискаюся спиною до скла, та бризки все одно долітають до мене. Ма підносить лице під шумний водоспад і довго стогне.

— Тобі боляче? — кричу я.

— Ні, я втішаюся першим душем за сім років.

Ма бере крихітний пакетик з написом «Шампунь», розриває його зубами і вичавлює майже весь вміст собі на голову. Вона довго-предовго миє під водою волосся, а потім вичавлює на нього ще якусь рідину з іншого пакетика з написом «Кондиціонер». Це для того, щоб волосся стало шовковистим. Вона хоче зробити те саме і з моїм волоссям, але я не хочу бути шовковистим і нізащо не бажаю пхати голову під струмені води. Вона миє мене руками, бо тут немає ніякої тканини. Шкіра на моїй нозі, в тому місці, де я вдарився, коли сто років тому вистрибнув з вантажівки, стала багряною. Рани болять по всьому тілу, особливо та, що на коліні, під пожолобленим пластиром з Дорою і Черевичком. На думку Ма, це ознака того, що поріз незабаром загоїться. Я не можу зрозуміти, чому біль означає, що рана скоро загоїться.

Для кожного з нас приготовано по цупкому білому рушнику, тож тепер не треба витиратися одним рушником на двох. Я волів би витиратися тим самим рушником, що й Ма, але вона каже, ніби це нерозумно. Вона обмотує навколо голови третій рушник і стає великою та гостроверхою, немов ріжок морозива. Ми сміємося.

Я хочу пити.

— М-м-м, можна посмоктати?

— Зачекай трохи.

Ма простягає мені якийсь великий, схожий на костюм предмет з рукавами і поясом.

— Надягни цей халат.

— Він же на велетнів!

— Зовсім ні.

Вона закачує мені рукави, і вони стають коротшими й пишнішими. Ма пахне вже зовсім по-іншому. Гадаю, це від кондиціонера. Вона зав’язує мені пояс. Тепер, ходячи, я задираю довгі поли.

— Отакої! — каже Ма. — Король Джек.

Вона дістає собі з шафи точнісінько такий халат, однак то не наша Шафа. Халат їй аж до кісточок.

— Я стану королем-лялем-лялем-лялем, ти будеш королева-ля-лева-лева-лева, — співаю я.

Ма вся рожева й усміхнена. Її мокре волосся потемніло. Моє знову зібране у хвіст, але сплутане, бо свого Гребінця ми залишили в Кімнаті.

— Ми не пронесли Гребінець, — кажу я до Ма.

— Треба казати «принесли», — поправляє вона мене. — Я дуже поспішала побачити тебе.

— Еге, але нам він потрібен.

— Той старий пластмасовий гребінець, що й половини зубців не має?! Ага, він нам потрібен як діра в мості! — вигукує вона.

Я знаходжу поруч з ліжком свої шкарпетки і починаю їх надягати, проте Ма каже мені зняти їх, бо вони забруднилися, коли я біг вулицею, і до того ж прорвалися. Вона також кидає їх у смітницю, як і решту речей.

— Але ж там Зубчик, ми про нього забули.

Я біжу до смітниці, витягаю з неї шкарпетки і знаходжу в другій Зубчика.

Ма пускає очі під лоба.

— Це мій друг, — пояснюю я їй, кладучи Зубчика в кишеню свого халата.

Я облизую свої зуби — на смак вони якісь дивні.

— О ні,