Кімната - Емма Донохью
— Ну, як там твій пластир? Уже заніміло? — питає лікар Клей, знімаючи його і торкаючись моєї руки.
Я бачу його палець на моїй шкірі, але не відчуваю його. Тоді — о жах! — він дістає голки й дуже перепрошує, що мусить зробити мені шість уколів, щоб я, бува, не захопив яких страшних хвороб. То ось навіщо він приніс пластир — щоб я не відчув болю. Шість уколів — нізащо! І я тікаю в туалетну частину палати.
— Але ж ти можеш від них померти! — застерігає Ма й тягне мене назад.
— Ні!
— Я маю на увазі мікробів, а не уколи.
Проте я й досі не погоджуюся.
Лікар Клей каже, що я сміливий, та це не так: я витратив усю свою сміливість до крапельки, втілюючи план «Б». Я кричу і кричу. Ма тримає мене на коліні, поки лікар усе штрикає і штрикає в мене свої голки. Мені боляче, бо він зняв пластир. Я плачу через це, і Ма, зрештою, знову приліплює мені його.
— Усе-усе, більше уколів не буде, обіцяю, — мовить лікар Клей, ховаючи голки в коробку на стіні з написом «Шприци».
Він витягає зі своєї кишені помаранчевого льодяника, але мені не до того. Він каже, що я можу залишити його на потім.
— Часом він поводиться, наче немовля, хоч, як на свій вік, чудово читає й рахує, — каже він до Ма.
Я уважно слухаю їхню розмову, бо він — це я.
— Крім проблем з імунітетом йому доведеться, мабуть, зіткнутися ще й з проблемами соціальної адаптації та, звичайно ж, сенсорної модуляції. Тобто він мусить навчитися відсортовувати і відфільтровувати всі стимули, що наринуть на нього. Ну, і складнощі з просторовим сприйняттям...
— То ось чому він весь час натикається на всякі предмети! — каже Ма.
— Саме так. Джек звик до обмеженого простору й не мав потреби вчитися оцінювати відстань до предметів.
Ма обхоплює голову руками:
— А я була певна, що в нього все гаразд. До певної міри.
А хіба в мене не все гаразд?
— Можна поглянути на це інакше...
Лікар Клей замовкає, почувши стукіт у двері. Відчинивши їх, він впускає в кімнату Норін зі ще однією тацею в руках.
Я зригую, сніданок іще й досі в моєму пузику.
— В ідеалі було б добре провести тести розумового розвитку з питаннями про гру й арт-терапію, — каже лікар Клей. — Але на сьогоднішній нараді ми постановили, що насамперед слід допомогти йому відчути себе в безпеці. Власне, не тільки йому, а й вам. Для цього треба дуже-дуже повільно розширювати коло довіри.
Він широко розводить руки.
— А що минулої ночі чергувати й прийняти вас пощастило саме мені...
— Пощастило? — перебиває Ма.
— Я невдало висловився, — зніяковіло всміхається лікар Клей. — Я працюватиму з вами, доки ви перебуватимете тут.
Працювати? А я й не знав, що діти теж мусять працювати.
— Мені, звісно ж, допомагатимуть колеги з дитячої та дорослої психіатрії, а також наш невролог і психотерапевти. Ми збираємося долучити дієтолога, фізіо...
У двері знову стукають. Норін заходить з поліціантом, однак це не той світловолосий чоловік, що його я бачив учора.
Тепер у кімнаті троє чужих і нас двоє — разом п’ятеро людей. Скрізь руки, ноги й тіла. Усі балакають без угаву, і від цього мені починає боліти голова.
— Годі говорити одночасно, — беззвучно мовлю я і затикаю пальцями вуха.
— Хочеш сюрприз?
Виявляється, Ма сказала це мені. Норін і поліціант уже пішли. Я хитаю головою.
— Я не впевнений, що тепер слушний час... — мовить лікар Клей.
Однак Ма його перебиває:
— Джеку, маю чудові новини.
Вона показує мені картинки. Навіть здалеку видно, що на них — Старий Нік. Те саме обличчя, що його я побачив якось уночі в Ліжку. Але тепер на шиї в Старого Ніка табличка, а сам він стоїть коло цифр, схожих на ті, якими ми позначали мій зріст у дні народження. Він дістає маківкою майже до шістки. На другій картинці він сидить боком, а на третій — дивиться просто на мене.
— Вночі поліція зловила його і замкнула у в’язниці, де він і сидітиме, — каже Ма.
Цікаво, а буру вантажівку теж запроторили у в’язницю?
— Чи не виникають у вас симптоми, що про них ми говорили, коли ви дивитеся на ці картинки? — питається лікар Клей у Ма.
Вона закочує очі:
— Невже ви гадаєте, що по семи роках жахіття я зомлію через фотографії?
— А як ти, Джеку? Що відчуваєш?
Я не знаю, що відповісти.
— Я хочу поставити тобі одне питання, але можеш і не відповідати, якщо не хочеш. Гаразд? — питає лікар Клей.
Я дивлюся на нього, а потім знову на картинки. Старий Нік застряг у цифрах і не зможе звідти вибратися.
— Чи робив цей чоловік те, що тобі не подобалося?
Я киваю.
— Можеш сказати мені — що?
— Він вимкнув нам електрику, і городина стала слизькою.
— Добре. А він коли-небудь бив тебе?
— Не треба... — застерігає Ма.
Лікар Клей підносить руку вгору.
— Ніхто не сумнівається у ваших словах, — каже він їй. — Але подумайте про ті всі ночі, коли ви спали. Я маю почути відповідь від самого Джека — це моя робота.
Ма глибоко вдихає.
— Ну, гаразд, — мовить вона мені. — Скажи лікареві, чи бив тебе Старий Нік?
— Так, — відповідаю я, — двічі.
Вони зачудовано дивляться на мене.
— Коли я втілював план Великої Втечі, він кинув мене на підлогу вантажівки, а потім на вулиці. Вдруге було значно болючіше.
— Ну, от і добре, — каже лікар Клей, усміхаючись, хоч я не знаю чому, а тоді звертається до Ма: — Я зараз зайду в лабораторію й дізнаюся, чи треба вам двом зробити аналіз крові на ДНК.
— На ДНК? — перепитує вона якимсь божевільним голосом. — Ви
