Кімната - Емма Донохью

Ма ще довго розмовляє з капітаном. Я намагаюся заснути, проте лампи тут світять дуже яскраво і заважають мені.

— Що таке? — питає Ма.

— Ми мусимо якнайшвидше повернутися в Кімнату, — кажу я, — мені потрібен Унітаз.

— Усе гаразд, тут теж є вбиральня.

Капітан показує нам дорогу. Ми проходимо повз дивовижну машину, і я торкаюся скла там, де лежать шоколадні плитки. О, як би мені хотілося знати код, щоб дістати їх!

Тут один, два, три — аж чотири унітази, і всі вони стоять у великій кімнаті з чотирма мийницями й багатьма дзеркалами. Унітази в Зовні і справді мають накривки на бачках, тому я не можу заглянути всередину. Попісявши, Ма встає, а тоді зненацька чується жахливий рев. Я починаю плакати.

— Усе гаразд, — каже вона, витираючи моє обличчя долонями. — Це лише автоматичний змив. Дивись, унітаз має маленьке вічко. Крізь нього він бачить, що ми підвелися, і спускає воду. Розумно, правда?

Але мені зовсім не подобається цей розумний унітаз, що розглядає наші задки.

Ма змушує мене зняти труси.

— Я випадково трохи обкакався, коли Старий Нік ніс мене, — кажу я.

— Не хвилюйся, — відповідає вона й учиняє напрочуд дивно — кидає мої труси у смітницю.

— Але...

— Вони тобі більше не знадобляться: ми купимо нові.

— У неділю?

— У будь-який день, коли тільки забажаємо.

Як дивно. Я б волів у неділю.

Крани схожі на ті, що були в Кімнаті, тільки форма в них неправильна. Ма пускає воду, змочує туалетний папір і витирає мені ноги й задок. Вона суне руки під машинку, і звідти б’є струмінь гарячого повітря, точнісінько як з вентиляційного отвору в Кімнаті, тільки гарячіший. Знову чути шум.

— Це сушарка для рук, бачиш? Хочеш спробувати? — Ма всміхається мені, але я дуже втомився, щоб усміхатися. — Ну, добре, витри руки своєю футболкою.

Тоді вона загортає мене в синю ковдру, і ми виходимо в коридор. Я хочу роздивитися на машину, де, яку в’язниці, замкнено бляшанки, пакетики та шоколадні плитки. Проте Ма тягне мене в кімнату до капітана, щоб далі вести з ним розмову.

Минає ще кількасот годин, і Ма нарешті ставить мене на ноги. Я весь тремчу, бо почуваюся зле через те, що мені доведеться спати не в Кімнаті.

Нас зараз відвезуть до лікарні, але ж це наш давній план «А»: хвороба, вантажівка, лікарня. Ма кутається в синю ковдру. Мені здається, що це ковдра, в якій був я, хоч та ковдра й досі на мені, тож у Ма якась інша. Патрульна машина подібна до тієї, що привезла нас сюди, однак я вже не впевнений у цьому. Речі в Зовні якісь дивні. На вулиці я спотикаюся й мало не падаю, проте Ма вчасно мене підхоплює.

Ми ідемо в машині. Коли я бачу, як назустріч нам суне автомобіль, щоразу заплющую очі.

— Вони ідуть по другий бік дороги, — каже Ма.

— По який другий бік?

— Бачиш оту смугу посередині? Вони завжди мають їхати по той бік від неї, а ми — по цей, щоб не зіткнутися.

Раптом машина зупиняється. Двері відчиняються, і всередину заглядає істота без обличчя. Я скрикую.

— Джеку, Джеку, — заспокоює Ма.

— Це зомбі.

Я притуляюся лицем до її пузика.

— Я лікар Клей. Ласкаво просимо в Камберленд, — промовляє істота без обличчя найнижчим з усіх голосів, що їх мені доводилося чути коли-будь. — Це маска, щоб не заразити вас. Хочеш побачити, що під нею?

Істота піднімає білу тканину, і я бачу всміхненого чоловіка з темно-бурим обличчям та крихітним чорним трикутником на підборідді. Він опускає маску досить різко. Його слова проходять крізь білу тканину:

— Ось і вам по масці.

Ма бере маски.

— А навіщо вони нам?

— Подумайте, скільки всього літає довкола, з чим ваш син, певно, ще жодного разу не контактував.

— Гаразд.

Ма натягає одну маску на себе, а другу на мене, накинувши її петлі на мої вуха. Мені не подобається, як маска тисне на обличчя.

— Я не бачу, щоб щось літало довкола, — шепочу я Ма.

— Тут повно мікробів.

А я думав, що мікроби є тільки в Кімнаті; не знав, що у світі їх теж повно.

Ми входимо у великий освітлений будинок. Гадаю, ми ще в одному поліційному відділку, але це не так. Я бачу істоту, яку звуть координаторка приймального відділу. Вона друкує на... Я знаю, це комп’ютер, бо бачив його в Телевізорі. Всі тут схожі на людей з медичної планети, однак я мушу пам’ятати, що вони справжні.

Раптом я помічаю найкрутішу на світі річ — здоровенне скло з ріжками, де замість бляшанок і шоколадок — живі рибки. Вони плавають і ховаються в камінні. Я тягну Ма за руку, проте вона не йде за мною, бо розмовляє з координаторкою приймального відділу, яка має табличку з ім’ям Пілар.

— Послухай, Джеку.

Це каже лікар Клей. Він опускається вниз, зігнувши коліна, і стає схожим на велетенську жабу. Навіщо він це зробив? Голова лікаря тепер поруч з моєю; його волосся розкучмане, завдовжки з чверть цаля. На лікаревому обличчі вже немає маски — тільки на моєму і Ма.

— Нам треба оглянути твою мамуню он у тій кімнаті навпроти, розумієш? — каже він мені.

А хіба він її ще не оглянув?

Ма хитає головою:

— Джек піде зі мною.

— Лікарка Кендрик — це наша чергова ординаторка — має просто зараз узяти на аналіз вашу кров, сечу, волосся, нігті, мазки з ротової порожнини, піхви, анального отвору... Боюся, що...

Ма зачудовано дивиться на нього, а тоді видихає.

— Я буду он там, — мовить вона мені, показуючи на двері, — і відразу почую, як ти мене кликатимеш, гаразд?

— Ні, не гаразд.

— Ну, будь ласка. Ти був такий сміливий Джекерджек, побудь ще трохи, добре?

Я міцно чіпляюся за неї.

— Хм-м, може, він піде з вами, а ми поставимо ширму? — пропонує лікарка Кендрик.

У неї жовтаве волосся, зібране в пучок.

— Це телевізор? — шепочу я до Ма. — Отам.

Телевізор куди більший за той, що в Кімнаті. Він показує танці, і кольори в ньому значно яскравіші.

— Ну, власне, так, — відповідає Ма. — А можна