У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст
Тим часом зима добігала кінця. Довгенько сипало крупою, потім трималася сльота, аж це вранці я почув у коминкові — замість незграйного, пружного й понурого вітру, який вабив мене до моря, — аврукання голубів, що кублилися в мурі: переливчасте, несподіване, наче перший гіацинт, який лагідно рве своє живильне серце, аби звідти бризнула лілова, атласна, дзвінка квітка, аврукання, наче у розчинене вікно, впускало до мого ще закритого, темного покою тепло, сліпучий блиск, змору першого погідного дня. Я чомусь закурникав пісеньку, яка забулася ще того року, коли я збирався їхати до Флоренції та Венеції. Так глибоко впливає на наш організм, за погодною примхою, атмосфера, вона видобуває з темних заповідників, куди вони канули, записані в душі мелодії, які не зуміла прочитати наша пам’ять. Незабаром до музйки, якого я слухав у собі, навіть не зразу розпізнавши, що він там грає, підпрягся вже більш тямущий мрійник.
До мене добре дійшло, що я лишився байдужий до бальбець-кої церкви не через Бальбек, що у Флоренції, в Пармі чи в Венеції уява теж не могла б заступити мені очі, щоб бачити. Це до мене доходило. Достоту так само, одного новорічного вечора, коли смеркло, стоячи перед афішною тумбою, я відкрив для себе, що помилково думати, ніби деякі свята засадничо відрізняються від буднів. І все ж я не міг прогнати спогад про той час, коли м#в надію провести у Флоренції Великий тиждень, оточити якоюсь особливою аурою Місто Квітів, надати Великодневі чогось флорентійського, а Флоренції — чогось великоднього. До Великодня було ще далеко, але в шерегу днів, що снувалися переді мною, наприкінці днів звичайних світили святкй. Скупані зорею, як окремі сільські хатки, здалеку видні завдяки грі світлотіні, вони наливалися сяйвом сонця.
Теплішало надворі. Навіть мої родичі радили мені ходити на вранішні прогулянки. А я прогулянок не передбачав, мені не хотілося зустрічатися з дукинею Ґермантською. Але саме через зустрічі з нею я весь час тільки й думав про мої прогулянки і щохвилини знаходив для них нове виправдання, не пов’язане ніяк із дукинею Ґермантською і покликане довести, що коли б її й не існувало, я все одно пішов би прогулятися саме о цій порі.
Леле! якщо для мене всяка зустріч, окрім зустрічі з нею, була б байдужа, то для неї, я відчував, була б стерпніша будь-яка зустріч, тільки не зі мною. їй доводилося під час вранішньої прохідки відклонюватися багатьом дурням, яких вона теж мала за дурнів. Утіхи їхня поява їй не заповідала, принаймні вона нічого, окрім трапунку, в ній не бачила. І вона навіть іноді спиняла їх, бо вряди-годи нам хочеться вийти з себе і прийняти гостину в душі чужій, хай найскромнішій і найбридкішій, тоді як дукиня чула з розпачем та огидою, що в моєму серці віднайшла б лише саму себе. Тим-тр, коли я рушав дукининим маршрутом не на те, щоб побачити її, то, як вона минала мене, я тремтів, мов злодій; часом, уникаючи муляти їй очі, я ледве уклонявся їй або дивився їй у живі очі, не вітаючись, чим ще дужче її дражнив і, зрештою, домігся того, що вона почала вважати мене за нечесу та зухвальця.
Тепер дукиня носила легші чи бодай ясніші сукні, а на вулиці вже, як навесні, на вітринах вузьких склепиків, утиснутих між широкими фасадами старих великопанських палаців, у рундучку торгівки маслом, овочами, городиною були спущені від сонця штори. Спостерігаючи, як дукиня простує вдалині, розпинає парасольку, переходить на другий бік вулиці, я мислив, що нині в очах знавців з нею ніхто не зрівняється в мистецтві робити ці рухи і творити з них якусь красу. Йшла вона, не здогадуючись про свою гучну славу, її тонкий стан, свавільний і розкутий у своїй незалежності, похитувався під перев’яззю з лілового сюра; її хмурі й ясні очі дивилися недбало перед собою і, може, помічали мене; дукиня кусала губи; я бачив, як вона поправляє муфту, дає гріш жебракові, купує китичку фіялок у квітникарки. Я дивився на неї з такою самою цікавістю, з якою стежив би за рухами пензля великого маляра. І коли, минаючи мене, вона мені кивала і навіть ледь усміхалася, я мав вражіння, що вона намалювала для мене прегарну сепію і розписалася. Кожна її сукня видавалася мені природною і конечною аурою, проекцією якоїсь грані її душі. Одного великопостного ранку, коли дукиня йшла на якийсь проханий сніданок, я спіткав її в оксамитовій черво-ножарій сукні з невеликим декольте. Личко дукині Ґермантської, обрамлене білявим волоссям, зберігало печать задуми. Я відчув досаду меншу, ніж звикле, бо її меланхолійний погляд і якась відособленість від решти світу, підкреслена крикливим кольором сукні, робили її якоюсь нещасною і сиротливою, і це додало мені отухи. Сукня наче матеріялізувала довкола дукині шарлатне проміння її серця, про існування якого я й гадки не мав і яке міг би, мабуть, утішити; сповита в містичне світло тканини з потоками м’яких згорток, дукиня скидалася на святу раннього християнства. Мені стало соромно на думку, що я своїм виглядом ображаю цю мученицю. «Але ж вулиця для всіх».
«Вулиця для всіх», — приказував я, вкладаючи в ці слова своє і милуючись тим, що на цій вулиці, людній, часто кропленій дощем і оце такій лепській, ніби якась вуличка старожитних міст італійських, дукиня Ґермантська вливала в життя мас хвилини свого заповітного життя, показуючи себе кожному, таємнича, поштуркувана в юрбі, з чудовою щедрістю шедеврів мистецтва. Вранці я ходив на прогулянку по невиспаній ночі, тому родичі вдень радили мені лягти і здрімнути. Щоб приспати себе, якихось роздумів не треба, зате спасенна тут звичка і навіть повна бездумність. А з цим у мене ніяк не виходило. Перед сном я лежав і думав, засну я чи не засну, а як і засинав, то в мозку в мене все ще крутилась якась думка. Ніби жеврів якийсь вогник у майже цілковитому мороку, але і його вистачало, аби в моєму сні леліла гадка, що я
