Діва Млинища - Володимир Лис
— Що ти робиш? Мені ж болить? — Гандзя не кричить, а стогне.
— Цить, цить, — Гнат затуляє їй рота тою рукою-граблями, й вона кудись провалюється.
Прокидається й бачить, що на ліжкові сама, Гната нема поруч і тут вона з жахом розуміє — то ж він її приспав, може, якого зілля сонного, сон-траву в чай підсипав, а сам подався крадькома вбивати Семена до їхньої доми. Як була, роздягнута, тико в їдній сорочці й простоволоса, Гандзя виривається з ліжка, біжить, не тямлячись, ось уже й дома їхня, і тут вона бачить, як назустріч їй іде в напівтемряві, в тумані чоловік. Семен!
— Семене! Семене! Тибе зара вб’ють! — кричить вона й… направду прокидається.
Над нею стоїть мама Ганна й торсає за плече.
— Доцю, Ганю, що з тобою?
— Приснилося…
— Ти так кричєла…
— Тая любов окаянна неї скоро до Божого дому доведе, — подав голос батько.
— Щось же робити тре, — каже мама Ганна. — Бо й справді зведе себе…
— А що діяти? — відповідає батько. — Гадаїш, я ни відаю, що теї анциболоти, Микитка з Гнатом, за вуглом та за хлівом стовбичать. Сам убив би тих зараз, так тоді їдна дорога — до сибєрського Макара. Вийшла б за Прокопа й клопоту ни було б…
— То мо’ й зараз ни пізно? Мо’ тоді одчепилися б?
— А ти ций придурошній скажи, вона ж тобі очі видере. Тоже жде. Їдна малахольна у хати, а той вурдалак паршивий за хатнім вуглом.
Гандзя припала до подушки й зціпила зуби, а сльози, рясні, ни тико солоні, а й гіркі, лилися, й вона тонула в тих сльозах, пливла річкою розпачу, як самотня скіпка.
Майнула навіть думка: «Може, Микитку підговорити, може, йому віддатися, щоб убив Гната… Якось він надто тепло на мене дивиться…» До болю стисла зуби, а потім таки зубами в руку вчепилася і біль змусив отямитися…
Прислухалася. Тихо-тихо. Не скрипне ніде щось, ні шелесне.
«Може, світ помер, а я одна жива?» — Гандзя подумала так, і ніч мовби розсуватися почала, і вона сама стояла посеред тої ночі, сама-самісінька, та все ж когось виглядала. І знала, кого виглядає, жде серед тої величезної ночі.
Увечері ж до хати ввалився Гнат.
— Ось що, хазяї дорогенькі, я ни пес, щоб на такій холодіні гибіти. Мороз вже починаїться…
Далі прямо сказав, що віднині вони сидітимуть у хаті, спатимуть по черзі, про те, звісно, мовчок.
— І як зайде той голубок, то як подасть хто голос, загримите далеко звідси, обіцяю, ви-те мине знаїте.
Так почалося нове, ще жахливіше життя й напівсонні ночі. Гнат і Микитка по черзі спали на лавці. Той, що не спав, чипів з автоматом у руках. На ранок зникали, мов нічні примари.
Так минула ніч, друга, третя й четверта. П’ятого вечора прийшов сам Микитка, повідомив, що Гнат задержується трохи. Сидів на лавці, мовчав, а тоді почав говорити. Сказав, що хай ни судять його вельми, бо ж було так, що взнав — тих, чиї сини в лісі, сим’ї до Сибіру вивозять. А в нього й мати, й систра хорі, батько кульгають, колись у лісі ногу колодою придушило. Ну й рішив — здасться, мо’ й простять, й усіх на місці зоставлять. Вийшов з лісу, в сільсовєт явився, ну, й простили, тико в такий отряд записали, що ліпше ни згадувати. А потому в «стрибки», там тоже люде, кажуть, потрібен. Ну, а тут Гнат… Залізла йому в голову муха, що Семен вернеться, мусить вернутися. Хтів, щоб цілим гуртом робити засідку, ни тико воне, а й міліціянти, чи й солдати. Лейтенант, котрий ними командує, зрадів було: ще їдного «бандита» спіймають чи підстрелять, та й за відомостями — ни рядового. Та як довідався, що ждати тре невідомо скільки, що Гнатові тико видиться, бачте, що мусить той Сьомка вернутися з походу за границю й до коханої прийти, сплюнув і висміяв Гнатові фанаберії. Сказав, що людей ни дасть невідомо на що, для других операцій потрібні. Як хоче, може хіба сам вартувати вітра в садку. Ледь упросив собі в помічники його, Микиту. Ото й стовбичити мусить.
— Гнат заповзявся, що сам повинен і то ни вбити, а підстрелити Семена. У нього ліхтарик є такий, лістрічеський, то має осліпити Семена, як побачить, ну і в ногу та в руку пальнути. Щоб потому живим до емгебе доставити. Отоко-о… Тико ти, Ганю, ни бійся. Я собі рішив так — як мо’ прийде таки Семен, то ни в нього, а в Гната пальну. Навіть ось-о нагана собі приберіг, щоб ни звідали, хто стрілєв. Скажу — прийшлий. Мо’ й повєрять… Я, щобись ти знала, до тибе тоже симпатію мав. Ой, мав, Гандзю, мав… І маю… Ни дам щістю вашому згинути…
Гандзя глянула на Микитку, що сидів навскоси од неї. Лице зовсім молоденьке, ще худіший, як її Семенко, на років два молодший же. Хлопчисько. Мав і має почуття до неї.
«Дєкую тобі, Боже», — подумала.
— Дєкую тобі, — сказала до Микитки.
— Та за що? У грудях мині ось-о тут пече, бо ж якби ти знала, що наробив за цеї місяці… Од тої крови за вік не одмиюся…
— Прорвало хлопця, — зітхнув на другий день Корнило. — Як же то далі житиме…
Та ніч ще була сторожкою, безсонною і мовби порожньою. А під ранок у дрімоті здалося Гандзі, що й хата, і все в ній, і дерева, що тепер безлисто бовваніли за вікнами, кудись провалюються, може, в ту порожнечу, що тепер була у світі, а головне — у неї в душі.
Тилько на краю тої порожнечі стояло неїне чекання, таке ж безсонне, очманіле, як і вона сама.
Наступної ночі й почула Гандзя якийсь шурхіт, потім тихий стукіт у вікно.
І голос тихий, найрідніший голос у світі:
— Відчини, Ганнусю…
— Двері незамкнуті, заходь, — тремтячи сказала, як і веліли.
У темряві побачила, як зводиться Гнат з лавки, як стають обидва коло дверей — справа і зліва. Затулила рукою рота, щоб не закричати. Затим брязкіт клямки, стишений, тупіт у сінях і двері до хати розчиняються. Різко спалахує світло — ліхтарик — і оглушливо гримить постріл.
Ліхтарик падає на землю, лунає пронизливий крик Микитки:
— Не стріляйте! Я його вбив!
Як Семен, а то таки він був, підняв ліхтарика, побачили на долівці Гната у крові, з діркою в лобі. Микитка почав щось гарячково, збиваючись, пояснювати,
