Діва Млинища - Володимир Лис
Гандзя слухала, їй було добре поруч із незвичайним хлопцем, у якого закохувалася дедалі глибше (тепер у цьому не боялася собі признатися), та вона чекала більшого, аж до того, коли ж нарешті під вінець покличе, бо на другий день Громниць вже й вісімнадцять виповнилося. Семенко часом пригортав неї, цілував неї, нарешті вона почула:
— Я, здається, Ганнусенько-Анниченько, у тебе закохався.
— Ой, бре, — у Гандзі солодко затьохкало серце.
— Не бре, а пра, — легесенько засміявся він. — Правда, щира правда, Анничко моя.
Ганнусенько-Анниченько, бо на зустрічі перед тим повідав їй, що десь там, на Галичині, дівчат не Ганнами, Аннами називають. А лагідно то виходило — Анничка.
Ім’я те також сподобалося Гандзі.
Хай буде Анничка. Як Гандзя і Ганнуся.
Ім’я з його тонких несміливих вуст однаково звучало солодко. Тепер цікавило одне — коли ж до вівтаря, перед яким батюшка благословлятимуть, покличе.
Він покликав на інше. Якось при зустрічі, то вже під осінь було, признався під великим секретом, що він член ОУН[46], притому бандерівської, якщо хоче, може теж вступити, він би порекомендував — ти, Ганнусю, не ображайся, ще далека від наших поглядів, та справжня, щира українка, я те відчуваю. Вона пішла на збори. Десятка півтора хлопців і дівчат, кілька старших дядьків зібралися в тісній хатині під прикриттям ночі. Не всіх і знала, певно, з сусідніх сіл.
— Знайомтеся, подруга Ганна, — урочисто представив Семен.
Гандзю здивувало, що отак відверто назвав неї подругою, та виявилося, що тут кожен до кожного так і звертаються — «друже», «подруго». Гандзі те сподобалося, слово мовби зближало людей, у хаті теплішало. Хоч багато чого в розмові, яка велася, їй було незрозуміло, не збагнула, і що воно означає слово «тактика», а ще «тактика боротьби», правда, второпала, що сперечаються — вже починати битися з німцем чи ще пождати.
Після другого походу на такі збори Семен сказав:
— Готуйся, наступного разу приймеш присягу. На, ось, візьми, вивчи, — і ткнув до рук папірець. — Нікому не показуй.
Грамоту Гандзя знала — чотири роки вчилася в польській школі й навіть рік у совєтській. Уранці крадькома взялася читати спершу написане зверху: «Декалог українського націоналіста». Коли ж прочитала «Здобудеш Українську державу, або загинеш в боротьбі за неї», здригнулася. Їй було страшно гинути, і щоб Семенко гинув — не хотілося.
«Може, обійдеться, мо’ здобудемо свою державу», — подумала.
Вона так захопилася читанням, що не помітила, як зайшов батько. Шарпнулася, як слова почула:
— А що то в тебе? А ну-но покаж.
Гандзя сховала папірець за спину. Батько звелів, щоб оддала, а як дочка захитала головою, кинувся і таки видер «Декалог» із рук. Прочитав, бо сам колись ходив до церковно-приходської.
— Он воно що, — сказав Корнило. — То-то мині казали, що з тим Сьомкою Тихим валандаєшся.
— Я ни валандаюся, — образилася Гандзя. — Ми дружимо.
— А ж так дружите, що до свеї теплої кумпанії затягнув. Націоналістка вона!
— Я ще не прийняла присяги, — сказала Гандзя.
— І ни приймеш, — гримнув батько. — Ни приймеш, бо… Бо я тобі добра бажєю, дурна твоя бабоцька голова. Знаєш, килько тих націоналістів поляки пересадили, в турмах погноїли, а совєти, як прийшли, і того гірше. Оно Івана Лупиного й Лукаша Несміяна в Луцькій тюрмі постріляли на другий день вуйни без суда і слєдствія. Тиміш Вергун тико хитрістю врятувався, ни признався, як стрілєли, що політічеській. Та й німци по голові за тую Україну ни гладять. А ни дай Боже совєти вернуться — то прямий путь до того їхнього Сибєру, на шахти і в лєсоповал, як до стінки ни поставлять. Викинь дурне з голови.
— Я люблю Семена, тату, — випалила Гандзя. — Люблю й ни одступлюся.
— Ну й люби собі на здоровлє, — тон батька трохи пом’якшав. — Ходіте, я не бороню. Діло молоде, тутика пута на ноги ни одінеш. Тико честь свою бережи і замуж ни лізь, як у піч за головешкою. Ще вспієш. Хай-но воно розвидниться, що й до чого, у який бік коняка голоблю поверне.
— Віддайте, тату, папір, — попросила.
— Оддам, як слово даси, що більш на теї їхні собранія ни ногою. Ну?
— Ни пуйду, — пообіцяла. — Присяй-бо.
Віддала Семенові «Декалог», мусила признатися, що воно і як. Боялася, що перестане з нею ходити, проводжати. Не перестав. І ніжності у словах не поменшало, навіть побільшало, мовби берегти тепер од чогось узявся.
Мала надію, що як старостів колись зашле Семенко (як ни типер, то в четвер), тато й мама ни одмовлять. А нє, то пуйде за коханим куди завгодно.
Пішов, проте, Семен. До лісу. Навесні сорок третього року сказав їй, що за рішенням їхнього осередку п’ятеро, в тому числі й він, вступають до Української повстанської армії. Будуть боротися за волю України зброєю.
Гандзя враз пригадала «Декалог». Два головні слова мовби зримо закрутилися перед очима: «Здобудеш або загинеш». Здобудеш або…
— Я ни пущу тибе, — і до грудей припала.
— Я мушу, люба.
Погладив по голові, як маленьку, і до губ сам припав — вперше міцно-міцно. Аж задихнулася.
— Я живим зостануся. — І повеселіло. — Обіцяю тобі головний весільний танець. На нашім весіллі. Тільки дочекайся.
— Я дочекаюся.
— Як можна буде — навідуватимусь, — пообіцяв.
Навідувався. У сорок третім тричі, не криючись, до села приходив. Раз і в хату зайшов, свято було, Спаса, то й за стіл сів. Вперше побачила, як чарку в руках тримає. Був уже обвітрений, мовби інший, і Гандзя подумала: «Боже, яким то буде через рік, через два і скільки ще чекати?»
Чекання тривало чотири з половиною роки, щоб потім стати чимось іншим, чому вона придумувала назву й не могла придумати.
У сорок четвертім прийшли другі совєти. Та перед тим прийшов він — на другий день після Громниць, з маленьким букетиком пролісків. Зима того року видалася теплою, от і назбирав у лісі ранніх провісників весни. І приніс. Гандзю зворушив цей вчинок, їй нестерпно захотілося опинитися в його обіймах — не на хвилю-дві, й щоб поцілунок був не таким, як при цій зустрічі. Випросила таки кохання своє, велике — у Бога, у сонця, у вітру, у тих руж, що коло хати посадила.
За ті роки двічі засилали до неї старостів — Прокіп, далекий їхній
