Діва Млинища - Володимир Лис
— Зро… зуміла…
Хтось здушив Ліду за горлечко, запалали щоки, мов зробила щось недобре, негідне.
Мати не посміла її захистити.
Тільки сказала:
— Матвію, може б, того… Лідка ж ни дурна, як я…
— Яка вона, мині ліпше відати, — одрізав Матвій. — Усе. Тут я хазяїн.
У школі, коли Ліда виводила літери, рука в неї тремтіла.
— Що з тобою, Лідусю? Не захворіла? — Галина Калениківна.
— Я здо… Я здорова, мамо… Ой, вибачте, Галино Калениківно…
Учителька всміхнулася.
— Тоді пиши, старайся…
Але Ліда не могла старатися. Вперше затнулася, коли вчителька викликала до дошки.
Вона вже не хотіла вчитися.
Батько, чи його привид, стояв біля парти, за спиною.
Все ж вона принесла ще одну п’ятірку.
І отримала ляпас від Матвія.
— Я тобі що сказав, сученя?
— Я більше не буду вчитися, — схлипнула Ліда. — Я не хочу до школи.
— Будеш, — сказав Матвій. — Ни хватало ще, щоб мине оштрафували чи що там, за те, що в школу ни пускаю. Вчися. Но з тибе хватить і трояків. Пойняла? Ну?
— Пой…
Ліда не договорила. Проковтнула півслова. Їй захотілося відкусити язика.
Мусила і далі ходити в школу. По-дитячому, а далі й не по-дитячому, прикидалася, що не розуміє багато з чого, що їй каже вчителька. У неї погіршав почерк, з натугою рішала задачки. Галина Калениківна спершу дивувалася таким змінам, а потім перестала.
З часом забулися перші місяці навчання. Ліда Терещук серед однокласників поступово набула репутації маленького незграбного тугодума. Іноді дещо розповідала, коли викликали до дошки чи піднімали з місця. Свої законні трояки вона отримувала.
Та інтерес до навчання у неї не пройшов. Лідочка помітила, що їй і далі цікаво вчитися. Цікаво читати і вирішувати задачки. Не раз, коли чула відповіді, міркування інших учнів, казала подумки собі: «А я можу ліпше». І також подумки повторювала свою відповідь.
Спочатку таке подвійне життя її пригнічувало. Не раз хотіла виявити свою справжню суть, та щось стримувало. Не тільки панічний страх перед батьком. Ліда росла, розвивалася, відкривала не лише світ, а й саму себе. Їй раптом стало цікаво вести таку гру — з батьком, з іншими.
Її світ ріс, виростав, як і вона, з кожним роком, кожним місяцем і днем.
Іншою була Мережка і гірка за хатиною. По-інакшому росли стебла на городі — їм одним, як і деревам у лісі за горою, Ліда довіряла свої таємниці.
Таємниці своєї душі.
«Моя душа — птах, який живе в мені, — подумала якось Ліда. — Він має гніздо, а може, й виведе там пташенят. Тоді я годуватиму їх словами, віршиками й задачками. Я не покажу те гніздо нікому».
Щось у довколишньому світі було не так, вирішила вона.
Тато був працьовитим, але недобрим.
Мама доброю, але боязкою.
Однокласники добрими з тими, хто з ними дружив, у кого можна списати.
«Я інакша й чужа, — подумала якось Ліда. — Але чому я не чужа сама собі? Може, я щось повинна зрозуміти, що приховано так далеко, що не можу знайти…»
«Що я можу?» — якось спитала себе Ліда.
І поступово, крок за кроком виявляла, що може таки багато, що може дедалі більше. Вона могла запам’ятовувати не тільки вірші, задані для заучування, а й ті, які вичитувала в поетичних збірках, цілі прозові тексти, які їй подобалися, у яких мовби звучала дивна музика слів, задачі, формули, рівняння — виключно для себе. Треба було не виявити справжню себе — і вона не виявила. Вчилася, розкривала багатство думок теж тільки для себе. Все більше навчалася контролювати те, що каже, і навіть те, що думає. Слова приходили й відходили, а інші наче клалися на полиці. Вона була немовби великою сортувальною станцією для однієї особи — Ліди Терещук.
Ліди Терещук.
Та Ліда виконувала, як і перше, домашню роботу, ходила з мамою на поле, а з батьком на ферму (особливо влітку, під час канікул), але й там інтенсивно, таємно працювала. Повторювала в голові те, що задали в школі, — і коли полола грядки вдома, і сапала буряки на колгоспному полі, помагала висмикувати стебла льону. Вирішувала якесь рівняння для старшого класу, яке перед тим запам’ятала на дошці в чужому класі, й спинялася, зачудована. Чи, як вважали однокласники й баби на полі, — дурнувато усміхалася. На вустах її у той момент виростала квітка, яку ніхто не бачив.
Шкільна бібліотекарка, а за нею й сільська, дивувалися, що дівчинка, котра вчилася абияк, стільки читає. Вони вважали, що це свого роду блаж, психічна хвороба, коли бачили, як це незавидне, бідно одягнуте дівча, худюще, з мовби погано витесаним обличчям, приходить і вдає, що читає, а насправді, як вони вважали, перегортає сторінки. А забігала Ліда на перервах, приходила після навчання (удома казала, що знов затримали на зборах в школі чи лишили після уроків), в неділю. Деякі книжки Ліда брала з собою й ховала в кущах на березі Мережки, за гіркою, до якої тулилася хата. Пильно стежила, щоб ніхто не виявив її криївок. Як і раніше, ні з ким з ровесників не дружила. Поступово ставала все більше «вовчкуватою», віддалялася і від мами, котру тепер просто шкодувала — й за вічну покірність, страх перед чоловіком. За її долю, хоч і дедалі більше розуміла, що мама Марися в чомусь таки лишилась сама собою.
Від однокласників довідалася те, що знали на кутку, — Матвій насправді не був її батьком. Це спочатку вразило, а потім принесло полегшення, оскільки таким жорстоким до неї був не рідний тато, а чужий чоловік.
Десь у класі п’ятому чи шостому Ліда таки спитала:
— Мамо, а хто мій тато?
Марися жахнулася, приклала пальця до вуст, почала хреститися.
— Ну, що ти, що ти, доцю?
— Я все знаю, — жорстоко вимовила Ліда.
І мама зрозуміла з її вигляду — таки знає.
— Він був солдатом. На гірці вишку ставив. Отам-о.
— Як його звали?
— Гена, — видихнула Марися.
«Отже, я Лідія Геннадіївна», — подумала Ліда.
І спитала:
— А прізвище?
— Того я ни знаю, — сказала мама. — Ни спитала. Та й ми знакомі були, щитай, два дні.
— Хіба… Хіба ти його не любила?
Ліда була вражена. Приголомшена. Як так?
— Я вельми тибе хотіла, — сказала Марися. — Тибе, таку маленьку, як жовте пухнасте гусєтко.
Після тої розмови Ліда пішла за гірку й виплакалася. Підвела очі догори. Колись тут стояла вишка, яку поставили солдати. Солдати? Геннадій, її справжній батько?
Десь через місяць вона спитала
