Діва Млинища - Володимир Лис

Спробувала обхопити його шию своїми руками, та вони безсило впали.

— І пригорнутися ніззя…

— Мовчіте, — наказав Матвій. — Зара прийдемо, оно медсанбат за тим поворотом.

— Ні. У голові шумить.

Матвій бачив, як її лице заливає кров’ю, чув, як набухає, стає червоною гімнастерка з пораненого боку. Намагався не дивитися. На вулиці, як на зло, не було військових, всі пішли в атаку, а їхній полк розквартирували за кілька кварталів звідси.

— Кохатися хочу, — раптом замарила Калерія. — Останній раз… З тобою… Я ж із Ростиком, майором своїм, не по добрій волі… З мого чемоданчика візьми, візьми собі трохи здобичі… — зашептала вже тихіше. — Тільки не все, бо побачать, що нема — будуть обшукувати… Тепер на хріна воно мені… Чоловік собі з війни привезе, — шарпнулася, захрипіла зовсім глухо. — Ключика в кишені візьми. Мародери ми з тобою, сука, тільки і всього…

Вона умовкла, та ще дихала. З-за рогу висипав гурт солдатів, які бігли, певне, до передової. Один з них поміг Матвієві донести лікарку до медсанбату. Там вона і відійшла. Матвій сів коло столу з мертвою жінкою і заплакав.

— Хто вона вам? — спитав лікар, який перед тим намагався якось порятувати колегу. Поруч, на другому столі, бився в конвульсіях ще один поранений.

— Начальниця моя була, — сказав Матвій.

Матвій знайшов той неїн чамойданчик, взяв ланцюжок, перстень (мо’ собі хотіла одягати), кілька монет. Руки його дрижали, али брав. Враз побачив перед очима землю, поле і здригнувся — на тім полі, на вологій чорній ріллі лежала мертва жінка. Стис свій скарб у жмені, щоб не випустити, вибіг з намету.

Додому вернувся восени. Мішечок з багатством, здобутим на війні, віз на тілі, під штаньми. Село було те саме і наче незнане. Дорогою од шосейки на свій куток од кількох односельчан довідався, що штири десятки солдат не вернулися, що на останнього, Павла Зозулика, похоронка прийшла уже через п’ять днів по війні.

«Виходить, мині повезло, — подумав Матвій. — Тра буде тій бабі щось занести, мо’ ще жива».

Жива-здорова була й Мариська. Кинулася на шию, почала обціловувати, аж усього заслинила. Матвій одяг їй пацьори[43], які привіз, Марися аж засяяла, а як за стіл сіли, про війну взявся розказувати. Випив самогонки трохи — неї почали гнати в селі, ще як перші совєти прийшли. Марися сказала, що горілку швагрові брала в Кіндрата, як швагро по городі помагав, трохи осталося. Спати лягли рано і Матвій пригорнув Мариську, а потім і на неї вліз. Несподівано відчув, як наче якийсь горбик під його животом. Мо’ Марися так поправилася? І тут його як приском сипнуло, душно-душно стало.

— Ти що, груба?

— Ой, Матвієчку, тамика дитинка, — прошептала Марися, і в саме його вухо жалібно, дрижачим голосом: — Тико ни вбивай мине…

Матвій шарпнувся, зліз із жінки, вдарив по обличчю.

— Ти валандалася, доки мине ни було? Ти-и!..

Не йняв тому віри, що почув і побачив у присмерку, який заглядав у вікно. Струсонув Марисю.

— Хто ж на тибе полакомився, кажи, сучище?

Од його штурхана Марися злетіла з ліжка. Якось звелася на коліна.

— Я тико їден разок, їднесенький. Присяй-бо.

— Хто? — Матвій не спитав, а гаркнув. — Швагро?

— Нє. Салдат.

— Солдат? Який ще солдат?

— Воне тутика на горі вишку якусь ставили. Ну їден зайшов попити води. А потому ввечері зновика прийшов. Мині вельми дитинку хтілося…

— Що? Дитинку? А зо мною ни хтілося?

Матвій знову вдарив кулаком жінку-зрадливицю. Непотрібну, псяюху, якій, бач, захотілося дитини од солдата.

— І з тобою хтілося, — хлипала Марися. — Вельми хтілося.

— Чого ж дождатися ни могла? Надіялася, що мине вбили?

— Нє… Нє! — Марися злякано закричала. — Нє, Матвійчику. Бо я… Бо я… До тої баби Пріськи, що й ти, ходив тоді… І я тоже цей весни… Розказала їй, що десять літ ни можу родити. Спитала, ци таки буде в мене дитинка. Баба й сказала, як мене обмацала, що буде дитинка, тико ни од тибе.

— Дурна твоя баба й ти дурна…

— Я й подумала, що мині хочеться малейкого, ой, як хочеться, Матвієчку… Отакого манюсінького. Дівчинки альбо хлопчика… А тут той салдат… Ну я й подумала… Може ж, ти мине зовсім ни вб’єш… Як живіт почав рости, то я його гладила й просела, щоб ни вельми ріс до твого приїзду…

Матвій зціпив зуби, аж хруснуло. Виходило, що не жінка, а він удався безплідним. Дожився. Якби ж знав… А знав би, то що зробив би?.. Йому хотілося завити з розпачу…

Марися тим часом звелася на ноги, подибцяла до лавки, на якій лежала Матвієва солдатська одежа. Якось видобула зі штанів попругу із зіркою на блискучій блясі. Підійшла, ніби зважила, чи важка та бляха, тоді простягла Матвієві, слухняно знов на коліна опустилася.

— Вибий мине, тико ни до смерти… Може ж, я ще дитиночку зобачу… А хоч — ногами…

Матвій таки вдарив неї тою бляхою. По плечах і лиці. Раз, вдруге. А тоді люто жбурнув реміняку. Його трусила пропасниця. Хотілося плакати, а сліз не було. Підійшов до стола і випив з блєшки рештки горілки.

Подумав, згадав, як йому всі ці роки — до війни, і у війну — хотілося сина. З яким би колись разом горали поле, він би вчив, як тримати плуга, а потім разом би сіяли жито. Що таке земля, навчив би. А чий тепер буде син — солдата, невідомо звідки і якого?

Як був у підштаниках і без сорочки — вибіг надвір. Село лежало тихе, десь далеко гавкали пси, заблимав перший одинокий вогник. Вітер студив тіло. З хати вичовгала Марися. Підійшла і раптом почала ходити довкола чоловіка.

Бурмотіла:

— Бий псяюку, бий.

Спинилася і тоді:

— Я на вгород піду. Тамика я свої сльози закопала, то відкопаю…

Рушила. Матвій наздогнав і штурхонув на землю. Як упала, застогнала, став і обвів очима простір довкола. Його погляд упав на гірку за їхньою домою. На гірці справді бовваніла якась висока споруда.

Вишка… Вишка… Виш…

Вишка, яку звели солдати.

Яку зводив той солдат!

Матвій кинувся до шипки з інструментом. Намацав сокиру. Вибіг як був, напівголяка, помчався до гірки. Видерся наверх і почав підрубувати одну з чотирьох опор, на яких стояла вишка.

Рубав і глухі удари відлунювали у вухах, били по ногах. Рубав і тіло його наче набрякало. Стало ширшим і вищим. Він сам ставав другою вишкою, яка намагається повалити першу.

«Що вони хтіли дивитися з цеї вишки?» — спитав невідомо кого.

Жбурнув