Діва Млинища - Володимир Лис

«Господи, ци ти забрав у мине розум, ци даєш такий, що я ни здатен осягнути?» — спитав якось Матвій, звертаючись до старої, мовби задимленої часом ікони в кутку хати.

Бог мовчав та дивився на Матвія, як йому здавалося, не гнівно, а розуміюче.

«Якщо Бог — володар світу й усього добра, що на світі є, то хіба ни може зрозуміти чоловіка, створеного за його образом і подобою, який прагне мати хоч трохи більше землі — найсвятішого, що може бути в людини…» — так міркував Матвій, і від того мовби теплішало в грудях.

У Загорянах колгосп створили наприкінці зими сорок восьмого. Спершу, як і до війни, потяглася в те нічиє хазяйство голота, лайдаки і голодраби, а потім зі страху, що вивезуть до Сибєру, і ті, кого влада називала середняками. Хто не хотів іти, обкладали великим податком. Матвій податок сплатив, мав із чого, водночас придивлявся, як воно далі буде, чекав того моменту, коли таки доведеться підставляти голову під хомут. Од сільського міліціянта, котрий за добру блєшку самограю і матінку продав би, дізнався, що список на вивезення вже підготовлений, чекають команди, і він у тому списку на другому місці.

«Чого ж ни на першому? — подумав Матвій. — А хто ж спереду мине? Вергунів вивезли, бо ж син у бульбашах, хіба старий Уласик Матечко?»

На другий день він надягнув воєнні штани й гімнастерку й подався до колгоспної контори, де сказав голові, що тоже хоче разом з усіма йти до світлої щасливої жизні. Голова не знав, як діяти — приймати одного з найбагатших куркулів, а мо’ й найбагатшого, чи послати до дідька й потім розкуркулити. Подзвонив у район. Там сказали, що порадяться. Матвій дістав з кишені пожовклу довоєнну газету, де було написано, як він їздив з усіма на Херсонщину, і переконався, яке то добре життя при колгоспі. Яка то там соціалізма.

— Я ж фронтовик, — нагадав Матвій, — до Берліна пройшов, маю ранєнія, дві миндалі й грамоту за бойові заслуги з потретом й підписом самого товариша Сталіна.

Матвій дістав тую грамоту, медалі висіли на ньому, як і нашивки за поранення.

Голова почухав чорними од махорки пальцями лоба й ще раз подзвонив у райком, сказав, що вроді нивдобно одказувати — фронтовик, обратно же — ранєнія, медалі, а головне — грамота од товариша Сталіна. Дак, за бойові заслуги. І, видно, щиро хоче чоловік до колгоспу.

Йому щось відповіли, голова Федось Без поклав трубку і сказав уже з теплішою інтонацією:

— Чорт з тобою, уговорив. Раз хочеш, приймемо. Чоловік ти не ледачий і обратно же, той во… Їдне слово — шкрябай ото зара заявлєніє, а завтра зранечку приводь усю сім’ю й увесь реманент разом з худобою.

Матвій подякував, заяву написав, а як вийшов за конторський поріг, смачно сплюнув і ще смачніше подумки вилаявся.

Як додому дістався, зірвав медалі, хтів було викинути та подумав, що згодяться, і, як каже той придурок і голодранець Без, обратно же, шкода, все ж ни дарма всеньку, щитай, Польщу і половину Німеччини до самого Берліна пройшов, хай там як. Спересердя дав лупня Марисі, відкинув ногою, мов паршиве кошеня, не свою дочку, «солдатську дівку» Лідку — те поріддя гріха тільки скрикнуло, чи то писнуло з присвистом. Зойкнула й почала голосити неїна мамочка, та прикусила язика, бо глипнула на Матвієве лице.

Матвій вийшов на двір і заглянув до шопи. Там захопив сідло й попрямував на вигін, де паслися його коні. Осідлав гнідого, й від думки, що робить те востаннє, світ потемнів. Так на коні Матвій об’їхав усі свої земельні ділянки — і коло Загорєн, і Перечипа і ще далі. Коло кожного поля спиняв коня, стрибав на землю, й перехрестившись, ставав на коліна. Брав грудку сірої землі й цілував. Прощався й просив прощення, що мусить віддавати в чужі, невідомо чиї руки.

Земля була для нього живою істотою, живішою за людей, навіть тих, що лишив удома. Шкодував, що похмурий осінній день не відкидає тіней, бо тіні завжди мовби продовжували землю й усе, що росло на ній. В одному місці по недавно зораній ріллі ходили ворони, і вперше не прогнав їх. Ворони завше крали землю, на лапах і в дзьобах, а тепер те вже не мало значення.

«Як хмари пливуть по небу, так і ти відпливаєш од мене, землице», — подумав Матвій.

Сів на коня й пустив галопом. Ледве стримував себе, щоб не озирнутися, бо знав — за ним мчить ціла орда татарви. Ті чужі вершники хочуть одібрати крім землі ще й пам’ять про неї, а може, і його душу, де вже не проростало насіння — насіння на майбутній урожай — та ще не згас вогник примарної надії.

Наступного ранку село мало можливість споглядати незвичну процесію. Поперед неї йшов Матвій і вів за вуздечку коня. Поруч переставляв ноги молодий лошак, ще двоє коней з квітами коло вух тягли воза, навантаженого плугами й боронами, а далі кобила, увінчана вінком, — то Марися за наказом чоловіка постаралася — ще одного воза з дрібним реманентом. На другому возі сиділа мала Лідка й злякано позирала, то починала пхинькати, то переставала, бо згадувала, що попереду йде грізний чоловік, якого вона називала «тат». На тому ж возі лежала зв’язана за ноги свинка, а за возом переставляли лапи й час од часу ревли четверо корів, прикрашені вінками й дзвіночками. Замикали процесію десятеро овець, за якими слідувала Марися, котра пленталася за ними з хворостинами.

За ці два з половиною роки, відколи на світ з’явився і став рости плід її гріха, Марися з худющої виморочки непомітно перетворилася на подобу жінки з тілом. Її очі не переставали сяяти щастям, навіть коли бив чоловік. Щастя її було таким великим, що вона навіть сміла захищати доньку, коли Матвій піднімав на крихітку свою важку руку.

— Бий мене, бий! — кричала Марися. — Воно ни салдацьке, воно твоє, тико ти того ще ни знаїш.

— А щоб ти вигоріла з своїм байстрям, — казав у таких випадках Матвій.

Голова Федось Без аж присвиснув, коли угледів, скільки добра поповнить ввірений йому колгосп. Аж притупнув ногою й пошкодував, що нема гармошки, щоб заграла марш перемоги сіцілізму над куркульством. Подумав: «Таки добре, що ми не забираємо, а він сам привів те багатство. Сам, сам, сам!» Правда, з підозрою подивився на вінки й квіти (насмішка?), та рішив, що хай — мо’ в