Франческа. Володарка офіцерського жетона - Дорж Бату

Відтоді я не можу спокійно слухати шотландську волинку. Мені здається, що саме так має співати душа. Варто зауважити, що потужніші почуття в моєму серці викликає тільки гортанний горловий спів хоомей, який є у всіх монгольських народів. Але де Бурят-Монголія, а де Шотландія?! Словом, шотландці справили на мене сильне враження. Тоді ж я зіткнувся із жорстокою дійсністю: коли я захоплено розповідав про солдатів Шотландського полку своїм одноліткам, вони чомусь дико іржали. Особливо коли я згадав про кілт. «Мужики в спідницях» здавалися їм смішним і ганебним непорозумінням, а звук волинки — гугнявим виттям. До речі, так само іржали тоді і з рідного бурят-монгольського національного одягу, і з горлового співу, вважаючи це «улусною творчістю» («улус» бурят-монгольскою — село). Словом, свої дитячі захоплення я обережно ховав у найпотаємніших куточках серця, доки не опинився в Україні, а згодом і в США. І отут я спокійно можу зізнатися, що люблю волинку, горловий спів, свінґ і чарльстон. І ніхто з мене не іржатиме.

Волинка дуже поширена в США й особливо в Канаді — жодний серйозний захід у війську чи в поліції не минає без урочистого виступу оркестру волинок. Біля будинку Парламенту в Оттаві відбувається ціла вистава Fortissimo, в якій бере участь військовий оркестр Церемоніальної гвардії. І навіть у нас на базі є свій штатний волинщик — Браян Данкан. Саме він грав на церемонії прощання із Містером Щасливчиком. Тоді, під звуки волинки, сльози в мене лилися, як злива у серпневий вечір.

На роботі я швидко знайшов однодумця — Сара МакКарті так само божеволіє від звуків волинки, як і я.

— Знаєш, я нещодавно відкрив для себе гвардійський оркестр Королівських шотландських драгунів! — ділився я із нашим суперінтендантом.

— О-о-о! Джорджіо, послухай гімн нашої бази в їхньому виконанні!

— А-а-а! Пам’ятаю! Ти мені його вмикала кілька днів тому! — стрибав від захоплення я.

— А «The Black Bear»[34] ?! A «Auld Lang Syne»[35]  ?!

— Та аж волосся на голові дибки!

— А ти послухай Clanadonia! Це шотландська команда, вони виступають прямо на вулицях, як колись, у сиві давні часи! Вони такі кошлаті, з голими торсами, луплять у барабани й дмуть у волинки — цілий перформанс! — розмахувала руками сержант.

Франческа дивилася на нас із Сарою як на двох божевільних.

— Ви схожі на двох типів із фан-зони Тейлор Свіфт! — оголосила вона, споглядаючи за нашими емоціями поверх окулярів.

Ми з Сарою замовкли й стали пліч-о-пліч, ніби зімкнувши лави перед битвою на Стерлінзькому мосту під командування славетного Воллеса.

— Та хіба я що? Я нічого! Я теж люблю волинку! — Франческа зрозуміла, що бовкнула зайвого й поспішила виправити ситуацію. — Просто ви зараз нагадуєте фанатів якоїсь поп-зірки.

— Ти порівняла волинку з Тейлор Свіфт! Ти про це пошкодуєш, присягаюся квіткою чортополоху! — напівжартома сказала Сара.

— І у волинки, і у Свіфт високі голоси! — не вгавала сицилійка.

— У Свіфт тільки одна горлянка! А у волинки чотири! — знайшовся я.

— Ну добре, добре, здаюся! — підняла руки вгору Франческа. — Ви перемогли! Тільки не вмикайте її на весь звук, я не можу довго слухати волинку — її звук проникає мені прямісінько в мозок! Причому і через вуха, і через ніс! Мені навіть чхнути хочеться!

— Ти нічого не розумієш! — ображено пхикнула Сара. — Волинка й повинна потрапляти прямо в мозок і в душу! І в серце!

— А ще в мене від барабанів у вухах тенькає!

Я знав про цю особливість напарниці й тому став на її захист:

— Просто Франческа не любить різких звуків, — пояснив я Сарі.

— Франческо, хочеш знати, що таке різкі звуки — запиши себе на диктофон і послухай! — засміялася Сара.

Франческа набурмосилась. Я зрозумів, що в зону конфлікту пора вводити миротворчий контингент.

— Дівчата! Дивіться, я знайшов компромісний варіант! — дівчата миттю забули про конфлікт і допитливо подивились на мене. — Концерт для волинки з оркестром!

— О, Джорджіо, caro mio, як це мило! Ти знаєш, що я люблю оркестрову музику! — заусміхалася Франческа.

— Волинка з оркестром? Ти серйозно?

— Абсолютно. Слухайте! — і я ввімкнув їм шотландську волинку в супроводі оркестру Крістофа Волтера. Веселі, іронічні, а часом дещо сумні звуки шкіряного мішка з чотирма трубками дуже органічно вплелися в чарівний букет із хором скрипок і альтів, акуратно загорнутий в оксамитове звучання мідних духових. Геніальний швейцарець, випускник Цюріхської музичної академії Крістоф Волтер багато років очолював військовий оркестр швейцарської армії і знався на звучанні волинки. Його «Bagpipe Medley» часто виконують і в самій Шотландії.

— Боже, та під цю музику можна в коханні освідчуватися! — захоплено сказала Сара. — Інтерпретація шотландських мелодій у виконанні швейцарського оркестру їй явно сподобалась. — Але цей Крістоф… Волтер. Він не шотландець, правда?

— Ні, він швейцарець. Але часто інтерпретації та аранжування народних мелодій дуже вдаються саме іноземцям, а не носіям національної культури. Не знаю, із чим це пов’язано — чи свіжий погляд, чи нестандартне розуміння, але прикладів у музиці повно.

— Наведи хоч один.

— Ну… Ну Квітка Цісик, наприклад…

— О! Цісик?! Кейсі Цісик? — несподівано пожвавився старший офіцер Баррел, який шурхотів паперами поруч. — Це та, що співала «You Light Up My Life»[36]?!

— Угу…

— О-о-о! Саме через її голос я почав пити цю довбану Кока-Колу! У неї було чудове сопрано!

— У неї є прекрасні альбоми, де вона співає українських пісень, — сказав я й поставив їм «Коломийку» з альбому «Kvitka. Two colors».

Кришталевий голос Квітки весело і якось по-дівчачому кружляв у танці з чарівним кларнетом коннектикутця Едді Деніелса, в аранжуванні нью-йоркця Джека Кортнера.

— Боже ж ти мій! — охнув Баррел. — Як я цього не чув раніше?!

— Це були альбоми для вузької аудиторії… Україномовні…

— Справжня музика не має мовних бар’єрів, Джорджіо! Як називається альбом?

— У мене є, хочете, я із вами поділюсь?

Офіцер Баррел якось дивно подивився на мене, і я зрозумів, що впоров дурницю.

— Дякую, Джорджіо! Я куплю на Амазоні. Думаю, це буде добрий привід подякувати співачці і вшанувати її пам’ять.

— А в тебе ще приклади є? — Франческа витягла мене з незручного становища.

— Є! — зрадів я. — Був такий чудовий майстер горлового співу Ондар Когар-оол. Він сам із Тиви і дуже популярний у Монголії. 1993 року він виступав із Френком Заппа, а 1999-го записав на Warner Bros. альбом «Back Tuva Future». Аранжувальником і продюсером став Девід Гофнер. Окрім чудового горлового співу, там є невеличка оркестрова композиція «Little Yurt On The Prairie» — «Маленька юрта у степу».

— О, це також американський альбом? — здивувалася напарниця.

— Ага… І сильніше, ніж американець Девід Гофнер, а точніше, його аранжування давньої тувинської мелодії, ніхто не міг пробудити в мене такої туги за батьківщиною. Коли я її слухаю, мимоволі сльози навертаються… — і я увімкнув трек.

Одразу перед очима постав безкраїй кижинґинський степ і маленька літня юрта дядька Базарсади поблизу улусу Едермеґ. У носі защипало.

— Франческо?! Ти що… А ти чого рюмсаєш?! — мені раптом стало смішно — туга за рідною землею в мене, а плаче сицилійка.

— Ну… Я просто теж уявила, як ти сумуєш…

Я обняв її за плечі.

— Дякую!.. Я справді сумую. Але тепер мій дім тут. Мій наґаса (дідусь) казав: «Твій дім там, де стоїть твоя юрта й пасеться твоя худоба. Бо ми буряти, монголи, тувинці, ойрати — кочовики… Але твоя батьківщина завжди буде десь там, за обрієм. І щоб її побачити, колись ти станеш білим кречетом і полетиш. Тільки це буде останній твій політ, пам’ятай про це!»