Франческа. Володарка офіцерського жетона - Дорж Бату

* * *

Коли певний час усе йде чудово і тобі здається, що ти, нарешті, схопив бога за бороду, мусить статися щось таке, що нагадає: не завжди в житті буває так, як тобі хочеться.

Ще зранку ми планували провести звичайний робочий день: отримати завдання і спокійно сісти за пульт, щоб навести порядок у космосі, але все сталося не так, як гадалося.

Одразу після церемонії підняття прапора нас догнав полковник Вескотт. Вигляд у нього був навіть не стурбований, а якийсь розгублений. Ніби у нього в сім’ї сталося щось страшне й непоправне, і це заважає йому зосередитися на службі.

— Доброго ранку, засранці! — привітався із нами командир. Однак слово «засранці» було сказано з такою ніжністю, ніби він сказав не «засранці», а «мої любі».

— Сер, доброго ранку, сер! Усе в порядку? — поцікавився я.

— Та все, все в порядку, кадете! — старанно відводячи очі вбік, відповів полковник. — Джорджіо, слухай, збери всіх у себе в командному центрі. Прямо зараз. Як будете в зборі, дай мені знати, я до вас забіжу.

— Сер, зрозумів, сер! Зібратися в командному центрі прямо зараз, сер! — відрапортував я.

Почувши відповідь, Вескотт різко змінив напрямок, навіть не приклавши два пальця до козирка, як він завжди робить. Я не встиг і спитати, що й до чого.

— Якийсь він сьогодні дивний… — сказала Франческа. — Не подобається мені це все.

Я промовчав, хоча зовнішній вигляд командира мені теж не сподобався. Явно щось сталось, і полковник хоче зібрати нас усіх у командному центрі.

— Ти нічого не накоїла? — про всяк випадок спитав я Франческу. Вона знизала плечима й підняла руки вгору, демонструючи, що «ці руки нічого не накоїли».

— Дивно, — зітхнув я.

— «Дивно» те, що з полковником, чи те, що я нічого не накоїла? — Франческа вщипнула мене, наче гігантський краб в окулярах.

— Що ти нічого не накоїла! — я встиг перехопити її руку раніше, ніж вона встигла вщипнути мене вдруге.

— Ще тільки ранок понеділка, ще все попереду!

У командному центрі нас чекав старший офіцер Баррел.

— Ви вже бачили нашого командира? — спитав він і пересмикнув вусами. Це означало, що завжди спокійний і флегматичний Баррел неабияк нервується.

— Бачили, — відповів я. — Пробурмотів щось незрозуміле після церемонії, а потім догнав нас і попросив негайно зібратися.

Баррел зітхнув, і вуса в нього сумно обвисли.

— Що трапилося? — не витримала Франческа. — Мені хто-небудь пояснить, що тут, у біса, сталося?!

Баррел тільки махнув рукою і зайшов у свій прозорий командирський бокс.

Хвилин через десять прийшла Трейсі, а одразу за нею — професор Рассел.

— Ну що, всі зібралися? Сер, чи можу я покликати полковника? — спитав я Баррела, дотримуючись субординації. Баррел тільки рукою махнув.

— Сер? — я прочинив двері в командирський кабінет.

Полковник стояв спиною до дверей. Витягшись і заклавши руки за спину, він спостерігав, як товстий, наче вгодований підсвинок, транспортник С-130 вирулював на злітну смугу.

— Заходь, кадете! — не повертаючись, сказав Вескотт. Я зайшов і щойно зібрався зачинити за собою двері, як в останню мить побачив у коридорі схвильоване й розгублене обличчя своєї напарниці, яка не витримала й тихенько подалася за мною вслід.

— Сер, я не сам, сер! — я придержав двері.

Франческа вдячно всміхнулася.

— Божевільна парочка! — не міняючи пози, сказав Вескотт, — Де один, там і друга. Заходьте вже!

Напарниця пташкою прослизнула в кабінет і про всяк випадок сховалася за мою спину. Вона завжди так робить. Щоправда, коли вона відчує справжню небезпеку, то мені доводиться її хапати, щоб не вистрибнула й не кинулася поперед мене в бій.

— Проходьте, сідайте! — запросив полковник, стоячи так само спиною до нас.

Ми сіли за стіл. Полковник нарешті повернувся й майже по-батьківськи лагідно на нас подивився.

— Я йду з посади командира бази.

Знаєте, в житті бувають моменти, невідворотність яких так само очевидна, як і те, що сонце заходить на заході, а світанок починається на сході. Але, незважаючи на невідворотність таких подій, ти волієш вірити, що вони не настануть ніколи.

Що батьки завжди будуть молоді й здорові.

Що ти завжди будеш такий сильний і красивий, як у двадцять п’ять.

Що діти завжди будуть маленькі, смішно вередуватимуть і проситимуться на ручки.

Проте так не може тривати вічно. І ви це знаєте. І ми з Франческою це знаємо. Звісно, нам би хотілося, щоб полковник Вескотт завжди був поруч. Щоб Сара завжди була сержантом і не літала більше у відрядження на війну. Щоб ми працювали в цьому командному центрі багато-багато років і старшим офіцером завжди був добрий вусань Баррел.

Але так не буде. Ніколи.

— Я йду з посади командира, — тихо повторив Вескотт.

— Це ще один ваш незграбний жарт? — жалібно пропищала Франческа.

Полковник сумно всміхнувся і зітхнув.

— Здуріти можна, як гарно починається понеділок! — вичавив я із себе. Було таке враження, що мене спочатку щосили вдарили по голові важким шкіряним портфелем, а потім, не давши оговтатися, заїхали ним же мені по пиці.

— Так, діти. Я йду.

— Ви щось накоїли і вас турнули з посади? — висунула версію Франческа. Не встиг полковник і рота відкрити, напарниця заторохкотіла: — Ми доб’ємося, щоб вас відновили через суд! У мене ж брат адвокат, він збере найкращу команду, ми переконаємо суддю, що ви потрібні саме тут і саме на цьому місці, і хоч би як ви дратували вище командування своїми поглядами, ви потрібні на цій базі! Ascolta, amici, te lo sto dicendo! Basta!   [37] — через хвилювання Франческа перейшла на італійську.

Полковник засміявся.

— Франческо, чого ти вирішила, що мене вигнали з роботи?

— Ви всіх критикуєте, навіть президента, уряд і своє командування, наполягаєте на самостійності кожного, закликаєте брати в руки зброю і обороняти свої права! — впевнено сказала дівчина.

— Про це говорить наша конституція. Хіба ні? Хіба мене можуть покарати за те, що я проповідую конституцію? Тут же не Росія і не Північна Корея, дитино! — повчально підняв пальця Вескотт. — Боже, дякую тобі, що дав мені цю парочку! Як же мені буде нудно в тому довбаному Капітолії!

— У якому Капітолії? — вражено спитав я. — У Вашингтоні?

— Боронь боже! Тьху на тебе, Джорджіо! Що я тобі таке погане зробив? — замахав руками полковник. — У нашому Капітолії, у Гартфорді.

У мене відлягло від серця. Не Капітолійський пагорб в окрузі Колумбія і не Пентагон. Через Гартфорд я щодня проїжджаю.

— Що ви будете робити в Капітолії? — зацікавилася Франческа.

— Сидітиму, — скривився Вескотт. — Штани протиратиму! Тут я хоч літаючим полковником був, регулярно літав у рейси. А там я із неймовірними битвами вирвав собі всього десять годин на місяць. Просто свинство якесь!

— Тобто ви будете літати? Як? Командиром екіпажу? Чи другим пілотом? З нашої бази?

— А на яку посаду ви так підступно від нас ідете? Вас примусили, чи ви самі вирішили покинути нас напризволяще? І що буде з Сарою? — запитання посипалися на бідолашного полковника, як горох із дірявого мішка, причому з характеру запитань важко було визначити, хто саме питав.

— Так, тихо, не всі одразу!

— Нас тут тільки двоє!

— З них один журналіст і одна сицилійка. Разом ви варті десятка койотів!

— Кого?!

— Ко… Та яка різниця?

— Відповідайте, будь ласка!

— Ну добре, добре! Я мусив погодитися. Просто мусив. Я, вважай, два президентські терміни відсидів на цій базі, пора й честь знати. А переводять мене на посаду заступника генерал-ад’ютанта штату. Я відповідатиму за