Анна Київська – королева Франції - Валентин Лукіч Чемеріс

користь. Вона не постаріла – навіть погарнішала. І почувалась не Анною, а швидше – Анничкою. Не ходила, а пурхала, наче в неї крильця були за плечима. Вбрана в елегантне лілове вбрання (у ті часи – траур французьких королів), зиркала в коштовне венеціанське люстро (дарунок короля до дня вінчання) – дивилась і не впізнавала себе. Вона таки й справді помолодшала. І дивно було: печаль і сльози, страх і відчай (як вона буде сама, без мужа на королівстві?) зовсім не затьмарили її рожевих щічок, ясності погляду, а пишно-яскраві кучері наче квітли-розквітали на її голівці. Волосся в неї було все таке ж золотаво-осяйне – ані сивинки. Відчувала: тоскне слово «удова» аж ніяк до неї не тулиться. Виконувала свої обов’язки з опікунства над малим королем Філіппом. Ці обов’язки ділив з нею родич покійного чоловіка і його друг Бодуен, авторитетний і могутній сеньйор. Його авторитет був настільки великим, що маленькому королю Філіппу без вагань присягнули й інші вельможі. Ніхто не смів і рота розкрити, щоб оспорити заповіт Генріха.

У турботах про державу та її маленького короля й минали роки. Син виростав із дитячого, а тоді з підліткового віку, непомітно якось став королем. Уже перед вельможами не губився і за її спину, як раніше, не ховався… Все було добре, і Анна тільки квітла. Виявляється, це ж так чудово – мати такого сина-юнака і вже короля, бути багатою, вродливою і… вільною. Почувалася, як у юності, в Києві. Та й вік – тридцять п’ять років, – хіба це вік? Траур по Генріху давно скінчився (ще раніше він скінчився в її душі, любові у неї до покійного чоловіка вже не було – був обов’язок), то чого ж тепер сумувати-печалитись?

Тепер королева могла постійно приймати в своєму замку в Санлісі гостей, з якими їй було приємно і добре. Навколишні сеньйори мало не наввипередки мчали до Санліса. І до всіх королева Анна ставилась однаково ласкаво й привітно. І раптом…

З’явився один – не такий, як інші…

І вона його відразу ж виділила з тлуму гостей.

Звали його Рауль. I заради Анни він був готовий на все

…Десь приблизно через рік по смерті чоловіка Анна знову вийшла заміж. Негадано. Про це пишуть всі біографи Анни (факт у її житті – друге заміжжя – вельми промовистий і колоритний), історики, автори хронік про ті часи. Деякі з легким відтінком несхвальності. Чи й осуду. Неначе існує (чи колись існував) закон, що забороняє вдовам по смерті чоловіка вдруге виходити заміж. Це особиста справа. (Правда, за народною традицією – не раніше, як через рік по смерті чоловіка – «щоб ноги його встигли охолонути».)

Чи будь-коли, якщо сприятливо складуться обставини і знайдеться (може, навіть і випадково) достойний претендент на її руку і серце; той, з ким вина доживе віку, бо самотній жінці зле поневірятись у цьому світі. Як писатиме Шевченко:

Якби з ким сісти хліба з’їсти, Промовить слово, то воно б Хоч і як-небудь на сім світі, А все б таки якось жилось.

І далі мало не крик:

…Ні. Треба одружитись Хоча б на чортовій сестрі! Бо доведеться одуріть В самотині…

Правда, ці рядки будуть написані через 800 років по тому, як у далекій Франції Анна Ярославна опиниться в самотині, але думала вона тоді і почувалася саме так, як напише про те Поет (люди завжди – люди, і їм, притаманні одні й ті самі слабкості). Чи, як співається в пісні: «Хай і хліб з водою, аби, серце, з тобою».

З цих міркувань – щоб не одуріти в самотині, та ще й з любові, що раптом спалахнула в її все ще тоді молодому серці, Анна й вийшла вдруге заміж… І зазнає ще за життя осуду, а дехто й відверто її ганитиме та гудитиме. Але мали рацію й ті, хто її тоді засуджував. Притичина в тому, що сама вона була королевою. А королева (за тодішніми законами) на випадок смерті чоловіка-короля не мала права вдруге виходити заміж, а мусила до скону літ своїх залишатися королевою-удовою. Бо, вийшовши вдруге заміж, втрачала свій титул королеви. І все, що з ним пов’язане… Не кажучи про авторитет та повагу підданих…

Але з нею це лучиться десь через рік по смерті короля, коли влітку 1061 року Анна буде викрадена на полюванні в санліському лісі (викрадення відбудеться з її згоди) одруженим графом, до якого вона «відчувала виключну прихильність» і який привезе її до себе в замок, попередньо вигнавши звідти свою дружину та уклавши з Анною таємний шлюб…

І